Слава ЗСУ!

Сехисмундо

О небо,
Добре, що мене свободи
Позбавляєш! Бо гігантом
Підійнявся б я7 супроти
Тебе, щоб розбить на сонці
З кришталю шибки блискучі,
На камінних брилах звівши
Гори з яшми аж за тучі.

Клотальдо

Тож, щоб ти не звів їх, терпиш
Стільки зла, вціливши дивом.

Солдати виводять Сехисмундо і замикають його у в’язниці.

Сцена четверта

Росаура

Бачу, що тебе гординя
Ображає, й некмітливим
Був би я, не попросивши
Проявити милосердя
До життя, яке в пилюці
Біля ніг твоїх простерте,
Бо жорстоко дати волю
І смиренню, і гордині.

Кларін

Як Гординя чи Смирення8
Вже тебе не зрушать нині,
Персонажі ті, що діють
Чи не в тисячі містерій,
Я, не гордий, не смиренний,
Щось середнє в цій же сфері,
Тут прошу тебе уклінно
Захист нам і поміч дати.

Клотальдо

Ах, ви так!

Солдати
Сеньйоре…

Клотальдо

Взять
Зброю в них і зав’язати
Очі їм, аби не знали,
Звідки вийдуть і кудою.

Росаура

Шпагу я лише тобі
Віддаю, як власну зброю,
Адже ти найголовніший
Із усіх, і я не знаю,
Хто б її був більше гідний.

Кларін

Я ж свою вручу й гультяю,
Отака вона.
(До солдата)
Беріть!

Росаура

І, якщо померти мушу,
Хочу я за милосердя
Піднести тобі як мужу
В дар цю шпагу, адже нею
Володів у нашім краї
Муж достойний, то й прошу
Берегти її, бо знаю,
Що у цій злотавій зброї
Є велика таємниця,
Тож, надіючись на неї,
Йду в Полонію помститься
За образу.

Клотальдо

Боже мій!
Що це буде? Чи я мало
Звідав лиха і печалі?
Що мене тут схвилювало?
Хто ж тобі дав шпагу?

Росаура

Жінка.

Клотальдо

Як же звать її?

Росаура

Назвати
Я не можу ймення.

Клотальдо

Звідки
Ти зумів чи зміг узнати,
Що в цій зброї таємниця?

Росаура

Та, яка її вручила:
“Йди в Полонію, - сказала, -
Будь обачний, будь і вмілий,
Щоб помітили цю шпагу
Знатні та шляхетні родом,
І того між ними знайдеш,
Хто тебе підтрима згодом”.
Ймення скрила, бо не знала,
Чи не вмер випадком досі.

Клотальдо (убік)
О мій Боже, що я чую!
Ще збагнути я не в змозі,
Чи видіння це чи правда?
Отакий ти, мій таланте!
Це та шпага, що залишив
Я прекрасній Віоланте
В знак того, що в мене той,
Хто колись її надіне,
Знайде поміч, як у батька,
І шанобу, як у сина.
Що мені тепер чинити,
Коли той, хто смілий досить,
Шпагу взяв для оборони,
Але смерть із нею носить,
Бо, засуджений до смерті,
Він звертається до мене?
Ох, яка мінлива доля!
Диво дивне й незбагненне!
Це мій син, про що й прикмети
Свідчать і пориви серця,
Котре, вмить його впізнавши,
Кличе, зве і крильми б’ється
В мене в грудях і не може
Їх зламати, як кайдани
Бідний в’язень, що, зачувши
Шум на вулиці нежданий,
До вікна свій зводить погляд;
Так і серце, хоч не знає,
Що там сталось, шум почувши,
Рветься до очей, що має
За віконця, і сльозами
З них виходить, і горює.
Що робить мені, о небо?
Що робить? Як відведу я
Сам його до короля, -
Він загине, а сховаю,
То закон і свою клятву,
Як підданець, я зламаю.
У мені любов і вірність
Борються. Чи королеві
Буду вірним? Звідки сумнів
І вагання ці хвилеві?
Що обрать - життя чи смерть?
Отже, вірність буде жити!
Він сказав, що тут з’явився
За образу відомстити.
Хто ображений, той ниций,
Адже честь - це справа смілих.
Це не син мій, не шляхетна
Кров моя у нього в жилах.
Та якщо уже стряслася
Небезпека, то від злого
Ще ніхто не увільнився,
Адже честь слабка до того,
Що ламається од вчинку
Чи плямується од вітру,
Що ж іще робити має
Благородний і нехитрий,
Як не знов піти до батька,
Ризикуючи собою?
Це мій син, моя кровинка,
Бо подібний він герою;
Таким чином, є тут путь
Між двох сумнівів єдина, -
Йти до короля й сказати:
Це мій син - убийте сина.
Якщо честь моя зворушить
Короля, і син лишиться
У живих, то за образу
Поможу йому помститься.
Та, якщо король не зважить
І на відданість, амбітний,
Він умре, не взнавши навіть,
Що йому я батько рідний.
(До Росаури й Кларіна)
Йдіть за мною, чужоземці,
Та не бійтесь, що опори
Ви не знайдете в нещастях,
Бо в такім сумнівнім спорі -
Жить чи вмерти? - я не знаю,
Що з них важче, то й змовкаю.
(Виходить)

Зала в королівському палаці.

Сцена п’ята