Життя як сон

Очі поволі звикали до світла. Хоч надворі ще навіть не світало. Ранок щойно зароджувався, та небо вже посвітлішало. Нарешті розгледівши її біля вікна, він здогадався від чого прокинувся. В маленькому готельному номері так мало місця, що поки вона стоїть біля вікна і щось там видивляється вдалині, складається враження, ніби стоїть вона просто над його душею.

— Ти чого не спиш?

— Сон дивний наснився.

— Тобі хоч сни сняться.

— А тобі ні? – В її запитанні вчувалося не то здивування, не то іронія.

— Не сняться.

— Тоді вітаю: в тебе серйозні психічні розлади.

— Ти серйозно?

— Вчені проводили експеримент, – з радості, що має нагоду хоч комусь це розповісти, вона аж повернулася у ліжко, – людям не дозволяли бачити сни, будили їх у швидку фазу. Саме, коли щось сниться. Це легко прослідкувати: людина починає крутитися, а її очі під повіками рухаються, ніби й справді переглядають якісь картинки. Так одну ніч їх будили, другу, і вже за кілька днів лікарі спостерігали за їхніми відхиленнями. А на тваринах такий експеримент завершився летально.

— І що? – Він ще не почав перейматися за своє психічне здоров'я, але й не розумів до чого вона хилить.

— Тобі сняться сни. За ніч по три, по чотири може наснитися. Ти просто їх не запам'ятовуєш.

— А ти свій добре пам'ятаєш?

— Звісно.

— То розкажи.

— Я ще не зрозуміла, що він означає, але… Слухай. Спочатку бачила дорогу. Ми там проїжджали, коли сюди їхали. Я добре запам'ятала її – там багато дерев, і тому дуже темно. І вві сні було темно. Бачила, ніби в темряві зіштовхнулись дві машини. Я, здається, була в одній з них. А може і не була… Я все це бачила, усвідомлювала, але своєї присутності не відчувала. Так ніби це сталося зі мною не на фізичному рівні… Зрозуміла, тепер зрозуміла. А далі вже не дорога, а парк. Повз мене проходить якийсь хлопець з візочком. Він гуляв у парку зі своєю дитиною. Картинка ніби завмерла. Я мала час його розгледіти. Якби він і справді існував, і я б його десь зустріла, то впізнала б… впізнала б по картатій сорочці, такого брудно-червоного кольору.

— І що ти зрозуміла?

— Я зараз живу між смертю і народженням.

— Що? То ти помирати зібралася? Чи народжуватися… В тебе порядок подій якийсь неправильний.

— Ну, якщо вірити, що людина одну третю життя спить, то я вже свою третину відіспала. – Вільний графік роботи поділив її день порівну. Щодня можна було спати досхочу. І дванадцять годин – це саме стільки, скільки їй хотілося. – Вважай, вже померла.

— Ти серйозно? – Єдине питання, як реакція на всі її розмови. Він ще сам не розумів, чи взагалі її не розуміє, чи просто не розуміє того, що розуміє вона.

— Смерть уві сні лише у п'яти відсотках зі ста означає реальну смерть. Решта дев'яносто п'ять – просто якісь зміни, завершення чогось старого.

— І не страшно тобі жити, знаючи отаке?

— Та ж навпаки. Якщо насниться, що хтось помирає, розумієш, що стосунки з цією людиною змінилися, чи просто її тобі не вистачає. І вже не страшно.

— Мені здається, навпаки… І добре, що снів не бачу. Ну, а дитина в парку?

— Якщо сниться дитина, то це початок чогось нового.

— То ти на порозі радикальних перемін. Щось старе помре, а щось нове народиться. Це віщий сон?

— Зазвичай мені такі не сняться. Я його викликала. Хочеш і тебе навчу. І запам'ятовувати сни навчу.

— Ні, це вже ти сама. Мені того не треба.

— Тому ти і не бачиш сни, бо тобі не треба. Це ніби до самого себе не дослухатися. Тобі щось з середини самого тебе підказує, а ти і слухати не хочеш. Просто спробуй. Спробуй, коли прокинешся, втримати сон. Не глуши його одразу думками. Продовжуй спостерігати за ним, відтвори його ще раз. – Давши усі настанови, вона підвелася. – Поки спи. Все рівно нам ще рано їхати звідси. А я в душ.

Він ще намагався про щось подумати, та за мить під шум води заснув. А вві сні його море не шуміло. Може десь хвилі і розбивалися об берег, та він був надто далеко. Він плив все далі і далі. Так вправно перебирав руками, а насправді ж на воді ледь тримався. З дитинства боявся води, плавати так і не навчився. А тут пливе собі. І звідки він знає, як правильно рухатися у воді? Може звідти ж, звідки діти знають, як літати уві сні?

Він все плив, плив. Його ніби хтось кликав за собою, манив. Це ж його батько! Чого він тут посеред моря? Заманює його все далі, щоб плив за ним, наздоганяв. От берега вже і не видно. Він лиш на мить обернувся, а попереду вже не батько, а вона. Ще й ніби піднялася над морем. Не пливе – стоїть у воді. Не манить, і не кличе. Стоїть і дивиться на нього. Та якось так холодно, байдуже. Аж страшно! Куди й ділася його вправність, руки вже не слухають-ся. Ще мить і зовсім піде на дно, а вона стоїть і байдуже дивиться.

Як моторошно прокидатися від такого сну. Він очі розплющив, а вони сидить навпроти, і дивиться. Він же щойно її таку саме у морі бачив! Від жаху він якось стрепенувся, припіднявся на ліктях. Придивився – така ж сама, але погляд інший. Дивиться на нього з інтересом, ніби щойно за ним спостерігала.