Слава ЗСУ!

Значить, так треба. Значить, естрадні співачки саме так повинні себе поводити, коли товариство їм набридає.

Нічого складного в плані нашої втечі не було. Анжела була в цьому невеличкому закладі якщо не своєю в дошку, то, принаймні, завсідницею. Через те знала всі ходи й виходи. Їх тут було небагато: парадний, біля якого стоїть охоронець із фірмовим бейджиком, службовий — просто за барною стійкою, через кухню, і ще один — двері з тильного боку гардеробу, який я за шкільною звичкою іменував роздягальнею.

Через це слово я мав несподівані проблеми. Якось, ще до одруження, я деякий час зустрічався з молодою київською театралкою. Звісно, коли твоя подружка — фанатка театру, рано чи пізно ти мусиш піти з нею до театру. З тим, що в мене в шафі знайшовся не модний, але все ж таки костюм, і не виявилося жодної краватки, вона ще змирилася. Навіть погодилася, що той піджак нормально підходить до джинсів і храм, яким вона вважала театр, я жодним чином не оскверню. Та коли я назвав театральний гардероб «роздягальнею», губи її склалися в тонку лінію, всю першу дію вона вперто скидала мою руку зі свого обтягнутого строгою сукнею коліна, а по закінченні вистави сухо повідомила: «Я поїду додому. Зупини мені таксі».

Відтоді я не став називати роздягальню «гардеробом». Але якщо опинявся в місці, де тьотя чи дядя готові стерегти мій одяг, робив усе можливе, аби прихопити куртку з собою. Або залишав її в машині, як сьогодні.

Навряд чи хтось запідозрив, що я йду кудись далі, ніж покурити: курці тут зобов’язані виходити на свіже повітря. Ні з ким не прощаючись, хоча навряд чи хтось із нових знайомих помер би без мого «до побачення», я неквапом пройшов між столиками. Для Сонцевої я на цей момент перестав існувати, вона почала щебетати про щось із товстуном із шийною хустиною. По дорозі до виходу я вирішив зайти в туалет, двері — навпроти роздягальні. Тут було місце лише для одного. Смикнув ручку — зачинено.

Так ми і думали. Якби чоловік, якого Люська назвала Бобриком, не зачинився або саме виходив з даблу[3], я під будь-яким приводом мусив відволікти його увагу. Але все гаразд — супутник Сонцевої, очевидно, зачинився там назавжди. Що ж, це вирішує частину проблем.

Кивнувши охоронцеві, я неквапом вийшов на свіже, ще вологе від дощику березневе повітря. Дістав цигарку, і раптом у голову стрельнуло: план Анжели не досконалий! Ми повинні вийти окремо, з інтервалом у п’ятнадцять хвилин, я при потребі мусив затримати так званого Бобрика, вона — мило посміхнутися гардеробниці і, взявши курточку, вислизнути через гардеробні двері. Але раптом саме за ці п’ятнадцять хвилин її супутник вийде з сортиру? І перехопить її? Звісно, він не зможе її зупинити, одначе цілком може привернути до неї загальну увагу.

Саме цього Сонцева, за її словами, боялася найбільше. Бо якщо такий, як я, може собі дозволити прийти куди завгодно і так само піти геть, не викликавши загального інтересу, то відомій співачці це зробити складно.

Я вже хотів повертатися, та вчасно зупинився. Якщо цей Бобрик сидить у даблі вже двадцять хвилин, то чому б йому не посидіти там ще п’ятнадцять? Тим більше, коли вірити прозорим Люсьчиним натякам, повним дивного розуміння поглядам усіх інших, хто сидів з нами за столикам, та моїй персональній схильності до аналітики і деякому досвіду роботи з ментами, маємо справу з любителем занюхати кокаїнчику.

Вони, за моїми спостереженнями, діляться на дві категорії.

Представники першої швиденько зроблять своє діло в тихому місці, шморгнуть носом і повернуться назад, ніби нічого не сталося. Так роблять алкоголіки, яким забороняють пити: сховався — зробив великий ковток — і тут як тут. Представники другої чітко знають: їм ніхто нічого не заборонить. Тому усамітнюються швидше для збереження пристойності, намагаються якнайменше звертати на себе увагу, отримувати свій кайф поступово і ґрунтовно.

Той, кого назвали Бобриком, явно тяжів до другої категорії. Отже, особливо не поспішатиме вийти перед людські очі.

Тому я закурив, підійшов до своєї старенької «вольво» і почав чекати.

Не довго.

Анжела Сонцева випурхнула з-за рогу будинку навіть швидше, ніж ми домовлялися. Хоча ні, не швидше — годинник не поспішав, просто обумовлені п’ятнадцять хвилин спливли, як одна. Білявка помахала мені рукою, наче старому другові, якого давно не бачила. Я розчахнув перед нею дверцята: карету подано. Вона кинула на заднє сидіння курточку, сама швиденько вмостилася біля водія.

Сідаючи за кермо, я зачепив краєм ока символічну, як мені здалося, картину: моє ґрунтовне пальто і легковажна курточка моєї несподіваної супутниці лежать на задньому сидінні впритул.

---