Слава ЗСУ!

Поїхали.

Куди — в той момент не мало значення.

Я сподівався, що рано чи пізно ми поїдемо до мене, і одночасно боявся цього. Не назву себе неохайним холостяком, не скажу, що мені в моїй однокімнатній «хрущовській» халупі в Академмістечку так уже погано й незатишно. Інших варіантів розміну нашої спільної з дружиною квартири на Нивках просто не було: «двушку» на сьомому поверсі стандартного «брежнєвського» будинку інакше, як на одну нормальну однокімнатну там же і одну в «хрущовці», не поміняє ніхто. Навпаки, зараз мене все влаштовувало.

Ось тільки чи влаштує комірчина з мінімалістською обстановкою мою несподівану знайому? Не запросить же вона мене до себе. Де вона живе, до речі?

— Куди тікаємо? — поцікавився ніби між іншим, коли виїхав через Контрактову на Набережне шосе.

— Вечір тільки починається, — мовила Сонцева, не дивлячись на мене, а тоді раптом повернулася всім корпусом, підморгнула, порилася в сумочці і видобула звідти срібний портсигар. — Запалимо вогні?

Я, тримаючи лівою рукою кермо, правою підніс їй вогник запальнички. Тільки тоді звернув увагу на нестандартну форму цигарки, яку Анжела недбало стискала пальцями. Коли вона затягнулася, випустила пахучий дим і знову підморгнула, я мовчки опустив скло зі свого боку.

Я зовсім не мораліст.

Коли мені було дев’ятнадцять, від мене через мій недогляд завагітніла однокурсниця, аборт вирішила не робити, просто забрала документи і повернулася до батьків у Конотоп. Жодних претензій до біологічного батька — там вона вдало вийшла заміж за податкового інспектора.

Якщо я сам пишу та пропускаю в газету замовлені та навіть проплачені статті, не роблю з цього жодних моральних висновків. Головне — аби мене ніхто не спокушав хабарями у вигляді премій та інших, нематеріальних благ. Я доволі цинічно ставлюся як до своєї професії, так і до світу, в якому живу.

До розлучення привела не жінчина дурість, а мої специфічні, хоча й не оригінальні погляди на подружнє життя. Часом я напивався, виправдовуючи це потребою зняти стрес. Часом тягався по дівках, виправдовуючи свої вчинки так само і не вважаючи пару годин у чужому ліжку жодною подружньою зрадою.

Є ще багато причин, чому я не маю права когось засуджувати. Того ж Бобрика з сивими скронями.

Я просто проти того, аби в салоні моєї машини смерділо шмаллю.

Не знаю, як зрозуміла мою реакцію Анжела Сонцева і чи взагалі зрозуміла щось. Так само не знаю, чи в сумочці кожної «зірки» шоу-бізнесу є «веселі цигарки». Цей світ почав відкриватися для мене лише пару годин тому, і висновків я не зробив жодних. Крім, хіба що, філософського: «Плавали — знаємо». Та все одно білявка щось відчула, причому це «щось» явно не було для неї ворожим.

— Вибач… Мабуть, я повинна щось пояснити.

— Перш за все — куди ми їдемо. Я везу тебе додому чи ми просто катаємося?

— Кататися до безтями не хочеться. Додому ще рано. Я, до речі, в Бучі живу, так що не близький світ.

— Ну і не такий вже далекий, — у голові я встиг вирахувати, що нам теоретично по дорозі. — Так куди? Зараз зелене світло, рухатися треба. Управо, вліво?

— Прямо, — Анжела зробила ще одну затяжку, затримала дим у роті, потім повільно почала випускати.

— Прямо — через бортик і в воду.

— Тоді давай просто покатаємося. Де зараз пробок менше.

— О’кей, мем, — я повернув кермо в правий бік і повів машину прямо по набережній.

Умостившись зручніше, Анжела поклала ногу на ногу, не намагаючись прикрити коліно, котре при цьому відкрилося досить сміливо.

— Ну?

— Тобто?

— Ти журналіст, правильно? Значить, у тебе багато запитань до мене.

— У нашої Люськи до тебе було багато запитань, — відповів я.

І раптом згадав: вона ж збиралася брати в Сонцевої інтерв’ю, а потім просила, аби я дочекався її і підвіз додому. Ніби навздогін моїм думкам у кишені озвався телефон. Номер висвітлювався незнайомий, тільки ж я і правда не знав номера нашої самої культурної Люськи Корбут. Це могла бути вона — з претензіями та скандалами.

Відстрочуючи це хоча б до завтра, я, не відповівши, вимкнув телефон. Усе, абонент не може прийняти ваш дзвінок. Наслідуючи мій приклад, те ж саме зробила і Анжела.

— Дістане? — поцікавився я.

— Хто? — вона зробила круглі очі. — Ти вже починаєш запитувати?

— Що ти хочеш, аби я в тебе спитав?

— Не жуй словесну жуйку… Ми вже по колу ходимо: «що, хто, кому, куди, як». Усі ви якісь такі…

— Я маю на увазі того, з сивиною. Бобрика чи як його…

— Насправді — Микола Бобров, мій перший і останній продюсер, — Анжела зробила чергову затяжку, подивилася на вогник цигарки.