Слава ЗСУ!

Просто зараз.

Коли номер, яким давно не користувався, раптом стає потрібен, він знаходиться швидше, ніж той, який набирав тиждень тому і вже забув. Координати свого однокурсника Вітьки Насінчука, який після навчання з патріотичних міркувань повернувся в рідні Чернівці і тепер став там заступником редактора популярної міської газети, я знайшов майже відразу. Телефончик, правда, чотирирічної давнини. Він лишав мені номер, коли приїздив на зустріч випускників. Але наберу, іншого однаково нема.

— Алло, добрий день. Чи можу говорити з Віктором Насінчуком? Київ турбує, — додаю чарівну фразу, яка чомусь примушує народ на місцях швидше ворушитися.

— Пан Насінчук тепер має інший телефон, — відповідає немолодий жіночий голос.

— Можете дати, якщо він не секретний?

— Чому секретний? Прошу писати…

Записую під диктовку номер, накручую диск древнього апарата.

— Алло, добрий день. Мені сказали, що за цим телефоном можна знайти Віктора Насінчука…

— Вам правильно сказали. А ви хто? — тепер зі мною говорить молодий жіночий голос.

— Київ на дроті, — знову обмежуюся відповіддю.

— О! — зовсім по-дитячому вигукують на тому боці, з Чернівців. — Зараз з’єднаю, якщо він не зайнятий…

— Навіть якщо зайнятий, все одно з’єднайте, будь ласка. Скажіть — Ігор Варава турбує.

Слухавка виконала спрощену версію «Місячної сонати» Бетховена.

— Привіт, Вараво! Скільки світових років! — відгукнувся Насінчук. — Чого це Київ раптом згадує про скромні старенькі Чернівці? Ви там євроінтегруєтеся, а ми тут до Європи ближче, досвід переймаєте?

— Вітьок, у тебе завжди містечковий та регіональний патріотизм перетягував здоровий глузд. Правда, саме такі люди на місцях нам, киянам, і потрібні. Аби тільки не було сепаратизму і містечкового шовінізму, — обмін обов’язковими люб’язностями на цьому вважаю закінченим. — Ти зараз дуже зайнятий?

— Я завжди зайнятий, так що кажи, — поблажливо відповів Насінчук.

— Ти в нас тепер хто? Секретутку завів…

— Я у вас тепер головний редактор. З нового року, вже третій місяць пішов. Про це, правда, преса не так широко пише, як про деяких журналістів, котрі детективи клепають. Начувані, начувані, я тут усім нашим кажу, що з тобою знайомий.

— А я, до речі, завдяки літературній діяльності з однією вашою землячкою познайомився. Анжела Сонцева, є така «зірка» естради…

— Ну, так, «зірка» на ім’я Сонце… Пам’ятаєш, Цой таку пісню співав? От хто «зіркою» справжньою був, скажи? Не те що тепер…

— Ви там що, Сонцевою не пишаєтеся? Де ж хвалений регіональний патріотизм?

— Вараво, це у вас там, у столиці, вона ніби «зірка». А тут, у Чернівцях, співала собі у «Водограї», жила, зірок з неба не хапала. Її навіть тепер, коли про неї медіа заговорили, мало хто спеціально пригадає.

— «Водограй» — це ресторан?

— Ага. Цілком пристойний, до речі. Не супер-пупер, але в нас нічого не супер-пупер. Годують нормально, ціни на рівні, обстановка не гидка.

— Що це означає?

— Нема пропалених скатертин та подертих штор. Цього вже досить.

— Ти сам там бував?

— Тобто — чи застав я там Сонцеву за роботою? Якось приймали ми колег із Румунії, накривали там поляну. Співала якась шансонетка, з місцевих. Та й не Анжела зовсім, і не Сонцева…

Отак!

— А… гм… хто вона тоді?

— До вас там хіба не доходить? Галя її звати, Галя Чепелик. Анжела Сонцева — це такий красивий сценічний псевдонім. Ну, як Тіна Кароль, Ані Лорак, Валерія чи Мадонна. Так важко здогадатися?

Я спробував говорити так, ніби нічого сенсаційного щойно не почув. Хоча навряд чи наявність у артистки справжнього імені та сценічного псевдоніма можна сприймати як сенсацію. Просто у відкритих джерелах, доступних мені для збирання інформації про Сонцеву, жодних згадок про Галю Чепелик не зустрічалося.

Приховує чи не афішує?

— Коротше, співала наша Галя в ресторані, там стала Анжелою. Ну, погодься, старий, співачка Анжела звучить краще, ніж співачка Галя, — тим часом вів далі Насінчук. — Нічим особливим не була, для ресторану — нормально, для великої сцени — сумнівно… Ну, потім уже, десь через рік, випадково дізнаюся — шансонетку в Київ забрали, кують «зірку» шоу-бізнесу. Наші з відділу культури навіть статейку тиснули.

— Про Сонцеву?

— Про буковинців, які звучать. Сонцеву згадували в контексті.

— І що тоді писали?

— Кажу ж тобі — нічого особливого. Ось, мовляв, не так давно нова «зірка» засяяла на естрадному небосхилі України. З неї поки що цього досить. Не той рівень поки, коли чесно. Між іншим, — Насінчук ніби пожвавився, — з того часу, як Сонцева зазвучала, у Чернівцях з гастролями тільки раз і була. Дивно якось: кругом катається, а тут ніби уникає.