Слава ЗСУ!

— Як же вона вступила до університету?

— Вродливій дівчині, та ще й на філологію… Ви ж доросла людина, самі все розумієте. Щось таке в ній було… як вам сказати… — пані Валентина склала пальці в пучку і потерла один об один, наче говорила про гроші. — Їй якось усе пробачалося. Колеги в останній момент жаліли її, натягували оцінки, витягували середній бал тощо. Про те, що хлопці за Галею чередою ходили, можна, думаю, спеціально не говорити. Наталка біля неї сірою мишею трималася, хоча проблему мала тільки із зовнішністю. Решта на своєму місці. Вибачте, що так оцінюю колишню ученицю, тільки ж тепер такі часи — зовнішні дані на першому місці, вони ж — на другому.

Я відчував, що пора вже ступати на слизьке, тому заговорив обережно.

— Пані Валентино, а невже не може так бути: не було в дівчини таланту до музики, слуху там чи голосу, а потім — р-раз — і все є! Якби так могло статися, то про магію Кіцмані можна було б знімати не одну, а кілька програм. Ми б змогли говорити про Кіцманський феномен…

— Ні! — відрізала педагог. — У випадку з Галею Чепелик — ні!

— Але ви чули, як вона співає?

— Два рази бачила по телевізору. Раз — у концерті, раз — відеокліп, і то випадково, діти гукнули. Я не чула, як співає Галя Чепелик. Я бачила, як вона роззявляє рота. Запис і живий звук — дві різні речі.

— Тоді, — я почав просуватися ще обережніше, — хто б це міг співати? Наталя Зима?

— Поняття не маю. У Наталі справді були всі дані, тільки, кажу ж вам, дівчина їх не розвивала. Як співає Наталя, я вам зараз не скажу. Співатиме — не впізнаю. Здібна й нещасна дівчина, бо здібностей своїх боялася. А здібностей боялася, бо боялася себе. А себе боялася, бо через зовнішні дані мала купу комплексів. На цьому матеріалі, шановний Ігоре, не одну дисертацію написати можна.

— Гаразд, — тепер я приготував вирішальний удар. — А якби вам сказали, що замість Галі Чепелик співає Наталя Зима, ви б здивувалися?

— Це правда? — стрепенулася пані Валентина.

Хотів би я сам це знати напевне!

— Це я фантазую. Обдумую зараз нову концепцію програми. Бо після того, що ви розповіли, подавати Анжелу Сонцеву, тобто — Галю Чепелик співачкою, котра наслідує співочі традиції Кіцмані, особисто я не ризикну. Тим не менше, вона співає, і досить успішно. Значить, вона або відкриває рота під чужу фонограму… хоча б тієї-таки Наталі Зими. Або сталося якесь диво. Бо це диво я сам особисто бачив.

— Тобто? — Вчителька музики здивовано глянула на мене.

— Кілька днів тому я був присутній на прес-конференції Анжели Сонцевої. Тобто Галі Чепелик. І вона сама наживо виконала нову пісню. Це була така, як у нас кажуть, потужна піар-акція з її боку. Співала, повторюю, сама Анжела… тобто Галя. Ніде під столом пристрій для ввімкнення фонограми причепити не могли. І тепер я розгублений. Не знаю, що і думати. Виглядає, справді диво відбулося, чи як?

Пані Валентина довго мовчала, дивлячись у вікно і при цьому малюючи на гладкій поверхні столу пальцем якісь дивні кола. Нарешті знову подивилася на мене:

— Я мушу сама це побачити і почути. Поки цього не станеться, в жодне диво не повірю. Але якщо диво таки сталося і Галя Чепелик сама заспівала так, як я це чула на фонограмі, — писатиму заяву про звільнення! Чого ви так дивитесь? У нас школа з давніми традиціями. І якщо педагог не розгледів таких талантів у безнадійному учневі чи учениці, у школі йому нема чого робити.

Як і домовлялися, Зенек підібрав мене в центрі міста, біля пам’ятника Володимиру Івасюку.

— Погнали? Чи пообідаємо? — Тут мій колега непогану ресторацію тримає. Буковинська кухня, те, се, коньячок…

— У тебе трохи часу ще є? — поцікавився я. — Бо як нема, тоді їдь, мені ще трохи треба затриматися.

— Трохи — це скільки?

— Не знаю… Година, може — півтори. Коротше — до двох, не більше.

— Стільки я ще маю, — кивнув Зенек. — Тоді давай так: кажи, куди тебе завезти, а поки ти по своїх справах, я таки катну до колеги, обід замовлю. Ти ж наш гість чи як?

— Давай так, — приречено погодився я і назвав адресу — пані Валентина не розуміла, для чого мені до Чепеликів, та зрештою адресу підказала.

Кіцмань маленька — усі всіх знають. Тим більше батьків Анжели Сонцевої, ще однієї гордості краю.

Жили Чепелики відразу за міським парком, більше схожим на дикий ліс, у невеличкому приватному будинку — точно такому, як описувала в своїх інтерв’ю сама співачка. Правда, тепер тут потроху будувалися — виростав другий поверх, зводилася невисока, як прийнято на Заході України, огорожа з білої цегли. Видно, донька не залишає батьків без фінансової підтримки.