Слава ЗСУ!

— Не чіпай того чаклунського витвору. Ще якесь лихо на нас накличеш, — злякано прошепотів водонос.

Він хотів одтягти Еменепа від саркофага, але гончар уже підскочив до нього і зірвав печатку, що скріпляла стулки дверцят.

— Принаймні я хоч гляну, що тут сховано, — прошипів він і прочинив дверцята.

У напівтемряві він не міг роздивитися, що було всередині, тож просунув туди руку і намацав ще одні дверцята, знову з печаткою.

Ту ж мить промінь світла впав на вузенький прохід між скельною стіною і саркофагом. Біля входу до скарбниці стояв Сейтахт, піднявши ліву руку зі світильником.

— Що ви там робите, мерзотники? — загорлав він. — Невже зламали саркофаг?

Він підніс і праву руку. Блиснула важка золота палиця і загрозливо сяйнула над головою Мунхераба.

Той благаюче простяг руки:

— Не бий нас, великий Сейтахте! Ми не чіпали твого витвору.

— Ми тільки милувалися ним, пане, — боязко додав Еменеп.

Він притьмом зачинив дверцята і сховався за Мунхерабом. Його обличчя виказувало удавану покору і слухняність.

Тесля опустив свою золоту зброю і здивовано втупився в обох чоловіків. Вони назвали його «великий Сейтахт», «пан», і він не міг збагнути, чому раптом почали звертатися до нього, наче до урядовця.

Голосом, приязнішим, аніж того хотів, Сейтахт наказав:

— Ходімо до скарбниці. Допоможете мені спакувати золоті речі, що я там познаходив.

Менафт мерщій витяг голову з вилому в стіні. Він чув усе, про що розмовляли — голосно чи ледь чутно — в усипальні. Тепер він полегшено зітхнув. У таємничому перешіптуванні водоноса й гончара йому вчувалося щось вельми лихе. Він навіть твердо поклав собі перешкодити обом, якщо вони наважаться відчинити саркофаг. Коли він не годен захистити від грабіжників скарби, то принаймні перешкодить чіпати бога в золотій труні.

Оте простацтво сподівалося знайти в саркофазі чародійну річ, що надає своєму владареві великої могутності. Однак такої речі там не було.

Останній — четвертий — саркофаг ховав у собі не чародійну річ, а витвір мистецтва неповторної краси. Тесля ніколи не бачив цього витвору, інакше-бо він не завагався б зірвати дверцята всіх чотирьох саркофагів, аби дістатися нарешті до саркофага з жовтого кварциту. В ньому вкладено — одна в одну — дві труни з визолоченого дерева. В меншій лежав скарб, вартий цілого царства. Він був такий важкий, що тоді, багато років тому, десять чоловіків ледве його несли.

У Менафта перед очима виразно постали події, що вкарбувалися йому навіки в пам’ять. Погребний провід уже вирушив. Найвищі урядовці й можновладці тягли катафалк на полозах. На ньому стояла труна, де спочивало набальзамоване тіло фараона Тутанхамона.

Труна була найдовершенішим витвором мистецтва, який будь-коли бачив Менафт. Викута із золотої бляхи завтовшки з волову шкіру, вона в руках найкращих єгипетських золотарів набула постаті бога Осіріса. І так яріла ця золота труна, що засліплені люди заплющували очі.

Цей витвір мистецтва поставили в другу труну, вирізьблену із дубового дерева і визолочену. Як і золота труна, вона теж являла собою Осірісову подобу. Золотий бог лежав тепер у немеркнучій пишності й чекав, щоб жерці покропили його святим пахучим олієм. Обличчя його сяяло, сяяли й коштовні самоцвіти та кольорова емаль, на шиї мерехтіла прикраса з червоних і жовтих золотих намистин та мінливих блакитних камінців. Дві золоті богині своїми крилами обіймали тіло володаря-бога, ніби хотіли вічно його захищати.

Вражений красою цього витвору мистецтва, каменяр Менафт був тоді певен, що в золотій труні справді спочиває бог. А коли після врочистої церемонії зачинилося віко другої труни, Менафт подумав, що минуть тисячоліття, та жоден митець не створить чогось подібного.

Визолочена дерев’яна труна теж була справжнім мистецьким твором і так точно стала в третю труну, що не зоставалося вільного місця навіть у палець завширшки. А третя труна теж являла собою визолочену Осірісову постать.

По тому всі три труни, складені одна в одну, опустили в саркофаг із кварциту, і молодесенька вдова фараона-бога Анхесенамон підійшла попрощатися з небіжчиком.

Цариця Анхесенамон кладе своєму чоловікові квіти в труну.

Вона була майже дитина і плакала по-дитячому, коли жерці підводили її до саркофага. Довго дивилася вона на визолочену дерев’яну труну, що десь у собі ховала тіло її чоловіка. Схожість обличчя постаті-труни з обличчям коханого збентежила її. У палахкотливому полум’ї багатьох світильників позолота лисніла, наче золота шкіра, і Анхесенамон здалося, що постать дихає. Очі з чорного обсидіану і майже прозорого білого алебастру спокійно й гідно дивилися, мабуть, на богів. Повні вуста наче хотіли розповісти про таємниці того світу.