Слава ЗСУ!

На подвір’я вийшов раб. Голосом, що уривався йому з переляку, Мінгун спитав:

— Скажи мені, друже, скільки разів сьогодні співав ваш півень?

Раб спершу холодно глянув на вартового, тоді всміхнувся.

— Я тебе знаю, ти з варти наглядача Енемпсеса. Правда?

— Авжеж, — нетерпляче відказав Мінгун. — Та я хотів би дізнатися, чи…

Раб урвав його жестом, повним гідності.

— День почався добре. Наш півень співав п’ять разів!

— Хвалити богів! — полегшено зітхнув Мінгун і спитав: — А в який бік спершу глянув твій пан, прокинувшись, — на захід чи на схід?

— Цього я не можу тобі сказати, — мовив раб. — Ти тут людина чужа. Пан покарав би мене, якби я розповів тобі, куди боги звеліли йому дивитися.

Вартовий благально простяг руки:

— Повір мені, добрий чоловіче, я тебе не зраджу. Ти нічого мені не кажи, тільки тицьни пальцем, молю тебе!

Раб хитро посміхнувся.

— Ти розумний. Дивись… — І він показав на схід. — Туди було обернене обличчя нашого пана. Це означає для нього добру звістку.

Мінгун застогнав, наче з болю. Він затулив обома руками лице й обернувся до сонця.

— Хай полум’яний бог там, нагорі, боронить мене, бо я приніс лиху звістку.

Раб хотів був щось спитати, але нараз його відштовхнув огрядний чоловік, що непомітно вийшов з дому. Він спинився, широко розставив ноги і, длубаючись нігтем у зубах, роздивлявся Мінгуна, який і досі затуляв руками лице.

— Хто це? — гаркнув товстун на раба.

Зачувши незнайомий голос, Мінгун озирнувся. Перед ним стояв начальник варти Небхер!

Ту ж мить вартовий упав йому до ніг. Раб щось відповів, але Мінгунові здалося, що раптом потьмяніло сонце. Його копнули ногою в плече. То був знак говорити.

— Високий пане! — ледь забелькотів він. — Твій вірний слуга Енемпсес повідомляє тебе, що сьогодні вночі сплюндровано гробницю.

Мінгун чекав, що пан штурхне його ногою на кам’яні плити. Але цього не сталося, й він насмілився зиркнути на Небхерові ноги. Вони спокійно стояли перед ним. Згори залунало:

— Яку саме гробницю?

У голосі не чулося ніякого гніву. Вартовий наважився зиркнути вище. Небхер спокійно дивився кудись у далечінь, і Мінгун насмілився прошепотіти:

— Гробницю божественного Тутанхамона, високий пане.

З переляку він аж втягнув голову в плечі, та Небхер знову став длубатися нігтем у зубах. Нарешті мовив байдужим, наче оспалим голосом:

— Вас усіх, разом з наглядачем Енемпсесом, треба було б посадовити на палі.

Настала тиша, тоді знову почулося питання:

— Скільки золота викрали з гробниці проклятущі злодії-собаки?

Задихаючись, вартовий ледве вимовив:

— Цього я не знаю, високий пане. Але, либонь, багато, бо вони покидали чимало скарбів.

— Нічого не взнавши, ти наважився прийти сюди? — зненацька заволав начальник варти, аж захлинаючись із люті. — Я звелю тебе висікти, аби ти запам’ятав, що сюди може прийти тільки той, хто годен докладно про все розповісти.

Мінгун благально простяг до нього руки:

— Високий пане, даруй мені, я не винен. Твій слуга Енемпсес так поспішав повідомити тебе, що не дав варті часу обстежити гробницю.

Ця смілива відповідь наче збентежила Небхера. Якусь мить він дивився на вартового, що лежав перед ним на землі.

Здавалося, Небхер от-от кинеться на нього, але той повернувся до свого раба і несподівано звелів:

— Хай негайно запряжуть найшвидших коней у мій мисливський повіз! Мені треба мерщій дістатися до Долини царських гробниць.

Нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, Енемпсес ждав біля сходів до Тутанхамонової гробниці. Спека ставала нестерпна, і зовсім не освіжав вітерець од віяла з пальмового листя, яким вимахував перед ним раб.

Вартові шанобливо трималися осторонь. Вони знали, що Енемпсес чекає посланця від начальника варти, і пошепки обмінювалися думками про те, який же наказ той може принести.

Сповнені чекання, вони раз у раз оглядали долину. Мабуть, посланець принесе наказ одшмагати всіх вартових різками. Доведеться стерпіти, ремствувати не можна, хоч цей останній грабунок стався не через їхню неуважність. Ні, в усьому винен тільки Енемпсес. Навіщо він учора ввечері звелів дати вартовим стільки вина? Навіть найдурніший з-поміж них збагнув, що це робиться не випадково. Завше, коли до Міста мертвих уночі приходили грабіжники, начальство звечора наказувало щось дивне. От хоча б перед тим, як злодії сплюндрували одну з найбагатших гробниць, вартовим веліли чатувати на гірських стежках. І саме тієї ночі велика зграя грабіжників дісталася до Міста мертвих головним шляхом, а його ніхто не оберігав.