Слава ЗСУ!

— Боже, якого я ніколи не бачив, благаю, поможи мені, щоб я впевнився у твоїй владі над сліпими й глухими богами, вирізьбленими з дерева й каміння!

Палке благання завмерло серед глухих стін, а Менафт все ще тримав догори руку. Йому здавалося: от-от невідомий єдиний бог підніме його до себе.

Він не відчув нічого.

То взагалі немає ніякого бога!

У розпачі каменяр опустив руку. Навіщо він перешкоджав грабіжникам? Якби допомагав їм, був би тепер на волі і невдовзі став би багатою людиною.

Жоден бог не винагороджує за добре діло, і жоден не карає за лихе. Тільки люди судять одне одного. І його, каменяра Менафта, вони теж жорстоко засудять.

Від цієї болючої думки сльози навернулися йому на очі й потекли по щоках. Він стомлено підвів руку їх витерти. І застиг. Йому почувся шурхіт. Хтось продирався знадвору у вилом.

Тепер Менафт виразно чув, як невідомий повз вузьким лазом. Чути було, як важко відсапується. Нараз чоловік гукнув:

— Менафте! Ти ще живий? Це я, Хенум! Я винесу тебе звідси.

Каменяр ворушив устами, та язик йому не корився. Надто велика була радість. Невідомий бог почув його благання і послав свого слугу — Хенума, невільника!

А нубієць гукнув у вилом:

— Менафте! Озовися! Надворі вже скоро розвидниться. Треба тікати.

Нарешті Менафтові трохи полегшало.

— Я… тут, — мовив він, затинаючись. — Іди сюди, добрий чоловіче… Допоможи мені звестися!

— Оце так тебе побили? — аж злякався Хенум. — Важко буде тебе звідси витягти. Зажди, я спершу виламаю більшу діру в стіні.

З усією силою дикуна він заходився ламати стіну. Менафт тільки чув, як важко дихає нубієць і як падає додолу каміння.

Нарешті його рятівник проліз у вилом. Діставшись навпомацки до каменяра, він підсунув йому під спину руки й поніс.

Сонце вже високо підбилося над скелястими горами, коли Мінгун, вартовий Міста мертвих, дістався будинку, де жив начальник варти Небхер. Мінгун геть знесилився. Довгу путь від Долини царських гробниць до цього будинку він біг наввипередки з сонцем. Що вище воно піднімалося, то дужче боявся Мінгун дістати від свого пана такі різки, що їх людині витримати несила.

А проте Мінгун не бачив своєї провини в тому, що минулої ночі зухвалі грабіжники змогли безкарно сплюндрувати гробницю фараона Тутанхамона. Вчора, коли сідало сонце, він, як завше, став із своїми товаришами ладнатися до нічної варти в Місті мертвих. Вони вже позапалювали смолоскипи й узяли палиці на плечі, аж тут надійшов їхній начальник, наглядач Енемпсес, і звернувся до них із великою промовою. Він говорив про обов’язки вартових і про те, що їхня служба в Місті мертвих — все одно, що служба богам. Нагадав, щоб ніхто не насмілився спати уночі, бо могутні боги все бачать і все чують. Вони перекажуть жерцям ім’я того, хто забув свій обов’язок, і жерці суворо його покарають.

Усе, про що казав Енемпсес, було вже давно відомо кожному вартовому. Всі чудувалися, навіщо наглядач так довго про це розводиться. Та здивувалися ще дужче, коли наглядач, завше такий суворий, нараз узявся їх вихваляти за ревну службу і в нагороду подарував бурдюк, повний-повнісінький вина. Кожен міг пити досхочу. А тих, хто мало пив, Енемпсес навіть припрошував хильнути ще, щоб бадьоріше почуватися під час важкої нічної варти.

Вино мало якийсь дивний присмак. Тільки-но Мінгун трохи хильнув, як його здолала непереборна втома, товаришів він бачив наче в імлі. А далі не пам’ятав уже нічого.

Ще вдосвіта Мінгуна збудив Енемпсес, копнувши його ногою. Наче скажений бик, лютував наглядач, присягався, що звелить кожному п’яному вартовому дати різками п’ятдесят разів по підошвах. Вигнав кийком усіх вартових надвір і зажадав, щоб вони відразу обійшли всі царські гробниці в долині.

Отоді Мінгун і побачив найжахливіше: Тутанхамонову гробницю сплюндровано! Грабіжникам дісталася, певне, величезна здобич, бо вони кинули перед входом багато золотих речей.

Енемпсес вислухав жахливу новину навдивовижу спокійно, на його обличчі не ворухнувся жодний м’яз. Він тільки спитав, чи бачив Мінгун у долині хоч одного жерця, а тоді наказав чимдуж бігти до начальника варти Небхера й повідомити його.

Заточуючися з утоми, Мінгун нарешті дістався дверей будинку, де жив урядовець. Вартовий прикипів очима до стіни, наче хотів крізь неї побачити Небхера та довідатись, як сприйме він цю звістку. Мінгун палко бажав, щоб високий пан добре відпочив та був у гуморі.

Всі знали Небхера як людину запальну. Не одного вартового за найдрібнішу провину він наказував так довго шмагати, що з горопахи злазила шкіра; іншого ж за таку саму провину міг тільки вдарити носаком.