Слава ЗСУ!

— Ви забуваєте про Девісові знахідки. Чи, на вашу думку, вони вже не доводять існування тієї гробниці? — спитав лорд і примружився, чекаючи відповіді.

— Мілорде, я пригадую, перед війною ви придбали бігового коня, якому всі пророкували першість на великих дербі. Під час змагань кінь біг перший, та перед фінішем упав.

— Ви вдаєтеся до порівнянь, Картере. А я волів би почути точну відповідь. Ви вірите, що вам пощастить найближчим часом знайти Тутанхамонову гробницю, чи ні?

Картер глянув на місце розкопок, як на свою найдорожчу власність. Якби він тепер сказав: вірю, то збрехав би. Правда, є поодинокі докази, але що вони важать без остаточного і, власне, єдиного доказу? А він звучить так: ось гробниця!

— Картере, чому ви не відповідаєте? — наполягав лорд. Але його голос бринів приязно.

Картер провів рукою по чолу, наче хотів відігнати лихі думки, що ятрили йому душу вже кілька місяців.

— Мілорде, — рішуче почав він, — уявіть собі, що я винахідник, який двадцять років працює над новою конструкцією і вже нарешті завершує її. То невже ви, як людина, що фінансує цю справу, могли б раптом сказати: «Я не даю більше коштів у ваше розпорядження, бо не знаю, чи ваш винахід виправдає себе»?

Лорд насупив чоло і торкнувся держаком свого костура Картерові до грудей.

— Нарешті ви сказали те, що я хотів знати. І ось моя відповідь: я був би віслюком, якби двадцять років фінансував проект, а перед його завершенням відмовився б од нього.

Від щастя Картер заплющив очі. Ці останні хвилини в нього було таке відчуття, наче він і є той жокей, що мчав на лордовому коні під час дербі, мчав перший, але перед самісіньким фінішем кінь упав. Який розпач, напевне, пойняв того чоловіка!

Чиясь рука обережно торкнулася задуманого Картера. Леді Карнарвон сумно мовила:

— Чи справді ви на можете мені допомогти, містере Картер? Я через те й відтягувала подорож до Єгипту, щоб не викликати глузування туристів, яких так багато тут узимку. Ви ж розумієте: жінка, що шукає старожитності,— це ж смішно, чи не так?

Серйозне Картерове обличчя зараз засяяло усмішкою. То ось яка справжня причина пізнього приїзду лорда. А скільки він, Картер, сушив собі голову над цим!

— Міледі, я охоче викопаю ваше бажання, — пообіцяв Картер так запально, аж сам здивувався. — Ми вже достатньо глибоко врізалися в дно долини, і я можу сказати: десь тут повинна бути схованка з поховальними дарами.

Леді Карнарвон зробила рух, наче хотіла обійняти Картера, але задовольнилася тільки тим, що, кинувши пильний погляд на лорда, який відвернувся, прошепотіла:

— Красно дякую вам, містере Картер. Лорд Карнарвон довгий час був проти мого задуму. А я… Розумієте, мені завжди здавалося, що я марно витрачаю життя. Що я досі робила? Їздила в гості, влаштовувала прийоми, на доброчинних вечорах казала люб’язні промови, подорожувала, та ніколи не мала діла, яким могла б пишатися. Завше була я тільки леді Карнарвон.

СХОВАНКА В ЗЕМЛІ

— Ти можеш це збагнути, Ахмеде? — спитав Хад Гасан свого друга. — Шеф дозволив жінці порпатися в щебені! Чи тобі коли б вроїлося в голову послати свою жінку або дочку шукати старожитності? Це діло чоловіче. Жінки хай роблять у полі, носять воду, варять їсти або доглядають худобу.

Ахмед зморщив свого довгого носа.

— Авжеж, тільки це стосується наших жінок, Гасане. А лордова дружина така шляхетна, як у нас, певне, принцеси.

— Може, вона принесе щастя, га?

— А чого! Тільки мене це не обходить. Лорд нам добре платить, хай буде по-їхньому. От якби він послухався моєї ради, я неодмінно сказав би йому: не розтринькуй своїх грошей, пане! У долині ти не знайдеш навіть шматочка старого шкіряного сандаля.

— Я теж такої думки. Закладаюся головою, що в цьому скелястому ґрунті немає жодної речі, заради якої варто було б нахилятися.

— Еге ж, що глибше ми копаємо, то менше знаходимо. Така робота вже й мене не тішить. Я зостався тільки заради шефа. Якби я сказав йому: «Пане, я мушу тебе покинути», — то він відповів би так: «Ахмеде Гургар, невже ти хочеш, щоб я помер з горя? Ти — мій найвірніший друг, найкращий з усіх бригадирів, і ти хочеш кинути мене самого з цими дурними нікчемами?»

— Гей, ти! Може й мене ти приєднав до нікчем? — обурився Гасан. — Оце недавнечко шеф мені казав: «Хаде Гасане, ти світло моїх очей, моя розрада в старості, ти дужий буйвол серед ледачих віслюків, які називають себе бригадирами. Що я робив би, якби не було тебе!»

— Хай присохне твій брехливий язик, молю про це аллаха! — розлютився Ахмед. — У шефа очі ясного сокола, вуха прудкої газелі, а хитрий він, як десятеро пустельних лисиць разом, — тож він давно помітив, як мало дбаєш ти за свою роботу і як часто ушиваєшся кудись, аби поспати. Оце стоїш тут і плетеш казна-що, замість побігти до шефа й допомогти йому. Поглянь, як важко йому підіймати оту каменюку. І жоден з твоїх людей не підскочить допомогти, бо вони такі ж ледачі, як їхній бригадир Хад Гасан.