Слава ЗСУ!

Картер ударив себе по лобі. Який же бо він дурень! Скільки ж відкопано того замурованого входу? Мабуть, якусь десяту частку.

Кваплячись, відкидав він скам’янілий щебінь, що закривав мур. Промінь ліхтарика намацав ще якусь печатку. Знову шакал над дев’ятьма бранцями. І одразу під нею ще така сама печатка.

Що там, за цією стіною? Хід до справжньої гробниці чи тільки невелика комора-схованка?

Невідомість мучила Картера, як фізичний біль. Він ударив довбалом у горішню частину стіни. Посипався тиньк, відкривши грубу дерев’яну балку.

Знову Картер завагався. Чи може він руйнувати мур, не змалювавши його?

А що коли пробити невеличкий отвір? Аби тільки зазирнути всередину? Понад двадцять років він шукав, невтомно шукав незайману гробницю. І ось тепер, здається, досяг своєї мети.

Він повинен знати, що відкрив!

Залізо із скреготом встромилося в мур нижче балки. І пройшло на той бік — у порожнечу.

Утворилася чорна дірка, схожа на роззявлений рот.

Промінь ліхтаря освітив отвір. Каміння й щебінь заповнювали хід до самісінької стелі.

Від щастя Картер заплющив очі. Він знайшов справжню гробницю, а не якусь схованку. Закиданий хід по той бік муру був найкращим доказом, про який він тільки міг мріяти. Ніколи звичайну схованку не засипали так старанно. Які ж дивовижні речі він побачить, коли звільнять прохід? Чи справді він — той обранець, якому судилося побачити всі скарби царської гробниці? Жодному з незліченних шукачів досі не поталанило зробити таке відкриття. Протягом століть найщасливіші з них знаходили в гробницях тільки рештки поховальних дарів.

Обережно, як батько пестить своє дитя, Картер торкався пальцями відбитків печатки на мурі. І думав: як виглядав той чоловік, що тинькував цей мур? А той, що потім відбивав на ньому печатку? Чи то був верховний жрець? А може, високий урядовець? І що сталося по тому? Чому засипано сходи? Щоб сховати вхід од грабіжників? А якщо таке припущення слушне — чому саме цю гробницю хотіли сховати від злодіїв? А робітники, які згодом побудували тут, на щебені, свої халупи, — чи знали вони, що під їхніми ногами йде хід до гробниці? Напевне, ні, бо тоді вони потай, уночі, розрили б тут ґрунт.

Ця відповідь викликала нове питання: чи могли в цій гробниці поховати якогось родича Рамсеса Шостого, коли за його часу про той хід уже всі забули?

Ні!

Тут поховано якусь високу особу, що жила задовго до Рамсеса Шостого. Отже, це міг бути фараон з вісімнадцятої династії — Тутанхамон!

Картер провів рукою по чолу. Знову він думає про Тутанхамона? О, це ім’я він ладен краще на якийсь час забути. Такий вузький хід навряд чи вів до місця спочинку фараона. Та годі здогадів!

Картер підвівся. Здивовано побачив, що він у шахті сам. Небо потемніло, і просто над головою блищала зірка. Робітники оточили шахту. Всі обмінювалися здогадами щодо сьогоднішнього відкриття.

Картер виліз нагору.

— Засипайте шахту, друзі! — звелів він. — Урівні з землею! Гургаре, признач кількох надійних чоловіків вартувати на цьому місці вночі. Вранці я надішлю телеграму лордові Карнарвону. До його приїзду розкопувати далі не будемо.

СОТНЯ ВІСЛЮКІВ, НАВАНТАЖЕНИХ ЗОЛОТОМ

Наче колона, стояв Абделад Ахмед серед юрби цікавих. За ніч він перетворився на поважну особу. Тепер він виліз на великий камінь, що в давнішу правив за частину підмурка якоїсь робітничої халупи перед Рамсесовою гробницею. З цього постаменту єгиптянин злазив, тільки як втомлювався відповідати на нескінченні питання. Якусь мить він тоді відпочивав, сидячи на тому камені, немов на троні, серед юрби туристів.

— Чи правду кажуть, — допитувався худющий американець, — ніби фараонів саркофаг викуто із щирого золота? Скільки доларів він коштує?

Абделад зневажливо глянув на американця. Черевики закурені, мабуть, прийшов у долину пішки. Або скупердяга, або звичайнісінький турист. Од такого чайових ніколи не матимеш.

— Мені не дозволено розповідати, — відказав Абделад.

Літня пані краще збагнула, як викликати його на розмову. Потай тицьнувши монету в його брунатну руку, вона прошепотіла:

— Покажіть мені, голубе, фараонову скарбницю, я дам вам тоді три англійських фунти.

Абделад з жалем показав на землю:

— Усе засипано, міледі. Глибоко в землі.

Супроводжувач літньої пані встряв у розмову. Його вуса під довгим гострим носом настовбурчилися і стали схожі на щітку для черевиків.

— Ви, ви не смієте нам казки розповідати. У Луксорі навіть хлопець-ліфтер у готелі знає, що ви знайшли підземний палац, до якого веде таємний хід.