Слава ЗСУ!

Завтра вранці? А чому не зараз? Навіщо фотографувати відбитки печаток, які вже раз ввели його в оману?

Хвилинку! Що воно за темна пляма нагорі в лівому кутку муру?

Промінь світла спинився нижче дерев’яної поперечини на печатці Міста мертвих.

Картер злякався. Пляма означала, що в тому місці мур колись проламали. Розкрадачі гробниць випередили його, можливо, на три тисячі триста років!

Нараз Картер збагнув, як могли уламки поховальних речей опинитися в щебені: злодії повикидали увесь непотріб просто тут, перед входом. Потім жерці або вартові Міста і мертвих побачили вилом у стіні, замурували його і поставили знову печатки.

Якщо це припущення слушне, то не треба боятися найгіршого. Бо цей вилом був замалий, щоб крізь нього хтось міг повиносити великі речі.

Карнарвон і всі присутні нетерпляче ждали, поки Картер обстежував пляму на мурі. Його довге мовчання й нерухома постава ще дужче збільшили нервове напруження глядачів.

Леді Карнарвон не змогла вгамувати свого нетерпіння.

— Що ви там відкрили, містере Картер? Щось лихе?

— Благаю вас, скажіть же нарешті! — вигукнув і Карнарвон. — Мої нерви, на жаль, не зі сталевого дроту, а читати думки я не вчився.

Картер поволі обернувся і стомлено махнув рукою. Глянув ще раз на темну пляму і сказав, затинаючись:

— Гадаю, ми не повинні покладати ніяких… ніяких надто великих сподівань… Бо гробниця… ця гробниця не недоторканна.

— Тобто її теж пограбовано? — злякано крикнув Карнарвон. І підняв свій костур, наче хотів покарати невидимих грабіжників. — О кляті злодії! Завше вони випереджають нас! Жодна гробниця не уникла рук цих негідників.

Леді нахилила голову й крадькома витерла очі. Та Картер помітив.

— Не переймайтеся цим, міледі. Поки ми не взнаємо, що злодії тут наробили, немає причини журитися.

— Вам легко таке казати, — схлипувала леді. — Ви вже звикли знаходити пограбовані гробниці. А я чекала дива!

— Завтра ми знатимемо більше, — втішав її Картер. — Може, на нас чекає ще якась несподіванка.

Лорд стукнув костуром.

— Більше я нічого не сподіваюся. Пограбована гробниця досі тільки розчаровувала.

БРАМА ДО ТАЄМНИЦІ ВСІХ ТАЄМНИЦЬ

На верхньому з шістнадцяти східців, що вели вниз, до входу в гробницю, стояв Говард Картер і замислено крутив у руках олівець та розгорнений нотатник. Учора, двадцять п’ятого листопада, він не зробив жодного запису. А сьогодні записав тільки дату: «26 листопада». Що писати? Знову те саме: «Що я знатиму завтра о цій порі?» Безглуздо запитувати свою долю. Він покладав так багато надій на двадцять п’яте листопада, і так мало з них здійснилося.

Нарешті вхід виламано: вони побачили коридор, що вів кудись униз, але був геть забитий камінням, щебенем і дрібним кам’яним порохом, який утворився, ще коли вибивали гробницю в скелястому ґрунті.

В лівому горішньому кутку коридора, що був заввишки два метри, виразно виднілися сліди лазу, яким скористалися злодії. Те, що копачі знаходили тепер у щебені, не викликало особливого захвату. То були алебастрові вази, замки з печатками від скринь і рештки поховальних дарів. Напевне, грабіжники тягли з собою все, що здавалося їм більш-менш коштовним. Але наявність цього коридора принаймні доводила, що він закінчується якимсь більшим приміщенням. Це все, на що можна сподіватися. Отож аркуш у нотатнику за 25 листопада лишився чистий.

Картер сунув нотатник до кишені. Він не відчував ні втіхи ні розчарування. Сьогодні був такий самий день, яких багато збігло в його житті. Він познаходив чимало підземних скельних комор, тільки ніколи ще розкопки не обіцяли так багато, як тепер. Завжди Картер знаходив те, що певного мірою уявляв собі заздалегідь: порожні саркофаги, трохи поховальних речей і написи, що свідчили: тут знайшов собі місце вічного спочинку фараон такий-то.

А ці розкопки хвилювали його неймовірно. Вчений картав себе без упину: навіщо так поспішився, навіщо вчинив так безвідповідально — охоплений нестримною радістю відкриття, попросив лорда Карнарвона приїхати до Єгипту. Той не злякався ні втоми, ні видатків далекої подорожі, а тепер стоїть перед видовбаним у скелі коридором і, мабуть, подум- ки кляне божевільного Говарда Картера.

А лорд Карнарвон саме підіймався сходами. Своїм виглядом він викликав співчуття: одяг, обличчя, ба навіть костур — усе біле від куряви. Він посварився костуром і сердито крикнув:

— Гей, Картере! Що ви робите тут, нагорі? Чи у вас буйволячі нерви? Я так хвилююся, що ледве дихаю, а ви нічого не робите, аби мене заспокоїти. — Він благально простяг руку. — Любий давній друже, скажіть мені, нарешті, скільки треба ще часу, щоб дістатися кінця коридора?