Слава ЗСУ!

— Це ти, Хенуме? — здивувався він. — Хіба я не на тому світі?

Раб вибухнув своїм дивним лихим реготом.

— Ми винесли з гробниці тебе, як мертвого, і вже збиралися ховати.

— Коли ж ти живий, то ходімо назад, до Сейтахта, інакше-бо він позабирає собі все найкоштовніше, — занепокоївся Еменеп, тягнучи за собою Мунхераба.

— Зостаньтеся! — щосили гукнув до них Менафт. — Осіріс позбавить вас життя. То він мене покликав. Я був уже на тому світі.

Але ті двоє вже побігли. Менафт насилу підвівся і, заточившись, схопився за весляра.

— Заверни їх назад, Хенуме. Осіріс тяжко карає. Він усіх вас знищить.

Хенум байдуже глянув на тих, що поспішали до гробниці.

— Я не зможу їх спинити. Вони — люди вільні, а я — тільки раб.

— Тоді я наказую тобі спинити їх. Біжи за ними, а то провина ляже й на тебе.

Нубієць здвигнув плечима.

— Хіба ж я винен, що мій пан послав мене сюди? Я роблю тільки те, що він велить.

— Тоді я не дам їм грабувати бога, — вигукнув Менафт і хитаючись кинувся за ними.

Перед входом до гробниці каменяр спинився. Звівши руки до зоряного неба, він почав благати, наче Амонів жрець:

— Дайте мені сили, справедливі богове! Я служу вам, тож зробіть мене дужчим за ваших ворогів!

Менафт так гаряче вірив у допомогу богів, що йому вже здалося — він став наче дужчий. Легше, ніж уперше, каменяр прослизнув у вилом і поліз плазом далі. У темряві він раз у раз натикався на каміння або лупив головою в стелю. Та болю не відчував. Він прагнув виконати святий обов’язок і покарати тих, хто плюндрував гробницю. Попереду вже замріло невірне світло, почулися гуркіт, галас. Грабіжники бешкетували серед скарбів.

Менафт поплазував швидше, всунувся нарешті в отвір у другій стіні і, жахнувшись, прикипів очима до передпокою гробниці. Йому здалося: то демони зібралися тут для свого чорного діла.

Скрізь стояли або валялися перекинуті, розчинені скрині. Те, що колись лежало в них, теж було порозкидане навкруги. Увесь посуд і начиння грабіжники байдуже повикидали геть, шафки порозчиняли, з коштовних речей поздирали золоті прикраси. Мунхераб стояв на купі гаптованих золотом шат і нишпорив у пишно оздобленій скриньці. Еменеп із дикунською силою зривав з трону золоті прикраси. Сейтахт укляк біля купи золотих речей — погребних дарів небіжчикові. Тесля скидався на голодного хижака, що хоче проковтнути більше, ніж може з’їсти.

— Спиніться! — крикнув Менафт згори. — Киньте все і тікайте. Тут царство Осіріса. Я сам на власні очі бачив його у вигляді палаючого сонця. Рятуйтеся! Не зволікайте, бо він спалить вас!

Мунхераб і Еменеп розгублено витріщилися на нього. Вони, певне, розповіли Сейтахтові, що каменяр, якого мали за мертвого, ожив, бо теслине обличчя не виказувало ні страху, ні подиву. На Менафтове застереження він, глузливо посміхаючись, відповів:

— Ти, дурню, бачив тільки одного бога? Я покажу тобі багатьох. Поглянь-но сюди! Ось боги з дерева, з каміння, із золота. І жоден не може боронитися, коли я плюю на них. Вони всі мертві. То мертві боги. І якщо хтось має бути тут спалений, то це саме вони, я можу підпалити їх пломінцем світильника.

Обличчя в Сейтахта аж скривилося з гніву. Хіба ж приведеш його до тями? Легше вже переконати Мунхераба та Еменепа.

Менафт став благати їх та погрожувати карою богів. Якусь хвилю вони глипали на нього, а тоді знову заходилися біля порозкиданих скарбів.

Ще раз спробував Менафт переконати теслю, але той аж розлютився. Схопивши якийсь глиняний дзбан із зображенням богів, він розтрощив його об стіну. Така ж доля спіткала статую Гора — бога з соколиною головою. Невеличку скриньку, що її віко прикрашали постаті Ісіди та Осіріса, Сейтахт розтоптав ногами. Коштовні вази й різьбярські вироби він розбивав вдрузки об підлогу і щоразу, знищивши якусь річ, голосно вигукував:

— Бороніться, великі богове! Покарайте мене, коли можете! Де ж ваша сила? Ви — ніщо, ніщо! Я розтрощу вас, я, тесля Сейтахт!

Один по одному розліталися на друзки єгипетські боги. Стогнучи, Менафт притис лице до стіни. Чому Осіріс не спопелить своїм полум’ям цього блюзніра, чому?

Мунхераб і Еменеп міцно схопили розлюченого теслю.

— Заспокойся, дурню! Хочеш усе знищити, що може нам знадобитися?

Сейтахт копнув ногою череп’я.

— Це нам ні до чого, я хочу тільки золота… — І він гаркнув на спантеличених хлопців: — Шукайте! Шукайте! Чого ви стали вилупивши баньки? Несіть сюди золото, золото!

Пильно обдивившись навколо, тесля завважив серед начиння невелику скриньку й висипав усе, що в пій було, на підлогу. Задзвеніли браслети, обручі на ноги, персні, ланцюжки — усе із щирого золота, оздоблене мерехтливим камінням і кольоровою емаллю.