Слава ЗСУ!

Дальшою Сейтахтовою здобиччю стала коштовна шафка, оздоблена золотими платівками. Незнаний митець викарбував на металі події з життя фараона та його дружини Анхесенамон.

Сейтахт відкинув засув на подвійних дверцятах. Всередині, на невеликому постаменті, стояла блискуча статуетка бога Амона з карбованого золота. Сейтахт схопив її й підняв високо над головою.

— Дивіться ви, дурноверхі! Бабраєтеся там у всякому непотребі, а найкоштовнішого й не помічаєте. Золотий бог! Він важить стільки, скільки увесь цей мотлох.

По тих словах Сейтахт одкинув ногою всі коштовності, знайдені раніше. Персні покотилися по підлозі.

Еменеп простежив очима за ними і, тільки-но Сейтахт одвернувся, кинувся їх збирати. Притьмом загорнув їх у якусь намітку і зав’язав у вузлик. Озирнувся підозріливо на своїх товаришів, але ті нічого не бачили. Вузлик із перснями щез під Еменеповою пов’язкою на стегнах.

Менафт бачив усе: спустошення навколо й жадобу в обличчях грабіжників. Долі валялися розтрощені статуї богів. Каменяр не міг збагнути, чому ніхто не карає таке злочинне блюзнірство. Адже бог-сонце з’явився йому в усій своїй жахливій величі. Чи, може, він уже такий старий, що в голові наморочиться? І все, що він начебто бачив, тільки привиділося йому через перевтому? Чому тепер він не бачить яскравого сонця?

Вогонь у нього в голові згас. Каменяр став дихати повільніше, серце билося рівно. Тільки гостре каміння, що на ньому він лежав долілиць, боляче впивалося в тіло. Тут йому вже нема чого робити. Чого ж він жде?

Менафт уже посунув назад, коли почув Еменепів голос:

— Тут іще є замуровані двері!

— І там теж, — підхопив Мунхераб, показуючи на стіну за постатями вартових.

— Які ви бистроокі! Завше бачите те, про що я вже давно знаю, — уїв їх Сейтахт. — А може, гадаєте, що в оцій кімнаті лежать усі скарби? Ні, найкоштовніше сховано за тими дверима. І наш мрець допоможе їх пробити.

Він перестрибнув через купу здобичі до вилому в стіні й, схопивши Менафта за руку, чимдуж потяг до себе.

— Ходімо, улюбленцю богів! Годі байдики бити. Попрацюй-но ще. Ану, допоможіть мені, — гукнув він до водоноса й гончара.

Утрьох вони втягли каменяра через вилом. Менафт не боронився, не сперечався. Дозволив утягти себе, а тоді міцно стис довбало, яке йому всунули до рук. Його віра в божество, що невблаганно карає, похитнулася через пережите за останній час. Тільки від людей можна чекати доброго чи лихого. Тесля переважав його силою й хитрістю, тож він мусив скоритись. І Менафт узявся вибивати отвір у нижній частині замурованого входу. Потім байдуже дивився, як Мунхераб і Еменеп лізли всередину. Чув гуркіт і лайку, коли вони зіткнулися головами в темній коморі. Вони попросили у Сейтахта світильник, але той, либонь, не довіряв їм, бо звелів передавати йому через вилом усі речі, що, судячи з ваги, могли бути золоті. Всі коштовності Сейтахт уважно роздивлявся, деякі байдуже відкидав убік.

Раптом щось у коморі розбилося й запала тиша. Невдовзі почувся Мунхерабів голос:

— Чуєш, Еменепе? Рідина, що була в глеку, пахне. Що воно таке?

— Не знаю, — відказав гончар. — Може, то олій, що ним фараон мастив собі тіло? Тут повно таких глеків.

Сейтахт швидко нахилився до вилому в стіні.

— Про що мова? Ви знайшли пахучий олій? Ану дайте сюди якийсь глек, хай я гляну.

В отвір подали алебастровий дзбан. За ручки йому правили голови двох богів-левів, вирізьблені з того ж таки алебастру. Сейтахт зірвав накривку й понюхав те, що було всередині. Збентежено глянувши на Менафта, він мовив:

— Це справді прегарний пахучий олій. Він дорожчий за золото. Якщо ми заберемо кілька дзбанів… — Не скінчивши, він крикнув у вилом: — Скільки їх там?

— Ми намацали багато, — почулася відповідь, — Вони тобі потрібні?

— Так, так, давайте дзбани сюди. Всі, скільки знайдете. Чуєте? Мені потрібні всі. Давайте сюди!

Один за одним з’являлися в отворі алебастрові дзбани найрізноманітніших форм. З кожного Сейтахт знімав пробу. Очі в нього блищали.

— То великий скарб! — вигукнув він. — Беру його тільки собі. Понюхай-но, Менафте! Тут — коштовне мастило. А тут — пахучий олій… Тільки найбагатші люди в нашому краї можуть ним мастити собі тіло. — Нараз він занепокоєно промурмотів: Дзбани надто важкі, Завтра вночі я знову прийду сюди й переллю олій та перекладу мастило у бурдюки з козиних шкір. Заберу звідси геть усі, наладую на човен разом із речами, що згодом виміняю на золото, й попливу Нілом до Геліополіса, а там житиму собі як заможний купець. Житиму в багатому будинку, й раби слугуватимуть мені…