Слава ЗСУ!

— Допоможіть! — знову закричав Джордан і розплакався.

Клай повернувся і заходився ліктями розштовхувати фонерів, аби пробратися до Деніз з іншого боку.

— Геть з дороги! — грізно закричав він. — Геть, вона вагітна, ви що, кретини, не бачите, що вона вагі...

Спочатку він упізнав блузку. Білу шовкову блузку Шарон з високим комірцем, яку він завжди називав лікарською. І чомусь вважав саме цю найсексуальнішим предметом з усього її одягу, частково завдяки тому високому суворому комірцеві. Вона подобалася йому оголеною, але ще більше він любив гладити і стискати її груди через білий шовк. Він любив пестити її доти, доки соски не ставали досить твердими і починали випирати з-під тканини.

Зараз лікарська блузка Шарон місцями була чорна від бруду, а місцями — поплямована засохлою кров'ю. І порвана під пахвою. «Вона виглядає не так погано, як інші», — написав Джонні. Але й гарно вона теж не виглядала. Авжеж, це була вже не Шарон Ріддел, що пішла на роботу до школи у своїй лікарській блузці і темно-червоній спідниці, поки її чоловік, з котрим вони мешкали окремо, перебував у Бостоні, збираючись укласти угоду, що поклала б край їхнім фінансовим негараздам і змусила її визнати, що причиною всіх нападок на його «недешеве хобі» були страх і недовіра (принаймні про це він мріяв, тримаючи в душі образу на неї). Темно-русяве волосся звисало пасмами. Обличчя було сильно порізане, одне вухо наче наполовину відірване, і на його місці зяяла діра, оточена згустками крові. Вона щось з'їла, щось темне, і в кутиках рота, рота, який він цілував майже щодня протягом майже п'ятнадцяти років, пристали крихти. Вона дивилася на нього, повз нього, з тією ідіотською напівусмішкою, яку він бачив на обличчях інших фонерів.

— Клаю, допоможіть! — майже ридав Джордан.

Клай струсив із себе оману. Шарон там не було — ось що треба було зрозуміти. Шарон не було вже майже два тижні. Відтоді, як вона спробувала скористатися маленьким червоним мобільником Джонні в день Імпульсу.

— Дай пройти, суко, — процідив він крізь зуби і відштовхнув жінку, що колись була його дружиною, вбік. І, поки вона не ступила вперед знову, зайняв її місце.

— Ця жінка вагітна, тож поступися місцем, чорт забирай. — Клай нахилився, поклав другу руку Деніз собі на шию і підвів її.

— Іди вперед, — звелів Том Джорданові. — Дозволь, я її тримаю.

Джордан тримав руку Деніз достатньо часу, щоб Том міг підсунути під неї свою шию. Так вони з Клаєм і несли її останні дев'яносто ярдів до дверей Кашвакамак-холу, де на них чекав Лахмітник. На той час Деніз уже бурмотіла, що вони можуть відпустити її, вона йтиме сама, з нею все добре, але Том не відпускав. І Клай теж. Якби відпустив, то у нього з'явилася б можливість озирнутися на Шарон. А він не хотів цього робити.

Лахмітник шкірився на Клая, і цього разу усмішка здавалася більш осмисленою. Наче обидва потішалися над якимось жартом.

«Шарон? — подумав Клай. — Невже цей жарт — Шарон?»

Але, схоже, йому просто примарилося, бо Лахмітник зробив жест, котрий у старому світі Клай міг би сприйняти як до болю знайомий, але тут він здавався зловісно недоречним: права рука піднесена до правого вуха і великим пальцем притиснута до нього, мізинець приставлений до рота. Імітація телефонної розмови.

— Ніякого фо-фо-те-те, — сказала Деніз, а потім, уже власним голосом, вигукнула: — Годі, не роби цього, терпіти не можу, коли ти так робиш!

Та Лахмітник не звертав на неї уваги. Він і досі тримав праву руку, зображаючи телефонну трубку — великий палець біля вуха, мізинець коло рота, — і дивився на Клая. На якусь мить Клая охопило відчуття впевненості, що він зиркнув і на кишеню, з якої випирав мобільний. А тоді Деніз знову це сказала, потворно спародіювавши його давні розмови з Крихіткою Джонні:

— Ніякого фо-фо-те-те. —Лахмітник зобразив на обличчі сміх — огидну гримасу спотвореного рота. Погляди зграї за спиною наче притискали Клая до землі.

Потім подвійні двері Кашвакамак-холу прочинилися самі собою, і звідти вирвалися змішані запахи спецій, варення, сіна і худоби. Хоча й слабкі, як примарний аромат минулих років, вони все одно трохи нейтралізували сморід зграї. Надворі ще не до кінця стемніло, аварійні лампи, що працювали на елементах живлення, світили тьмяно, але ще не згасли остаточно. Клая це вкрай зачудувало, але він сумнівався, що їх не вмикали спеціально, аби приурочити світло до їхнього приїзду. Лахмітник нічого не говорив, тільки посміхався і жестом показав їм зайти всередину.