Слава ЗСУ!

— Розумієте, зграї спробують об'єднатися, — сказав Джордан. — Навіть якщо вони досі не чують одна одну, то невдовзі все зміниться.

— Дурниці, — стривожено сказав Том. — Історії про привидів.

— Можливо, — мовив Клай, — але є ще дещо, і над цим варто замислитися. Зараз ночі належать нам. А що, як вони вирішать, що їм не потрібно так багато спати? Або що вони не бояться темряви?

Кілька секунд ніхто не мовив ані слова. Надворі посилювався вітер. Клай сьорбав свій гарячий шоколад, який і від самого початку був не більш ніж теплим, а зараз геть вистиг. Коли він знову звів очі, Аліса вже відставила свою чашку і тримала талісман «найкі».

— Я хочу їх знищити, — сказала вона. — Тих, що на стадіоні, — я хочу їх знищити. Я не кажу «вбити», бо думаю, що Джордан правильно говорить, і не хочу робити це, аби помститися за людський рід. Я хочу це зробити за свою матір і за тата, бо його теж немає. Знаю, що немає, я це відчуваю. Я хочу це зробити за своїх подруг Вікі й Тесе. Вони були гарними подругами, але у них були мобільні, вони ніколи з ними не розставалися, і я знаю, як вони зараз виглядають і де сплять: десь у такому місці, як те довбане футбольне поле. — Вона подивилася на Директора і зашарілася. — Даруйте, сер.

Помахом руки Директор відхилив її вибачення.

— Ми можемо це зробити? — спитала вона в нього. — Ми можемо їх знищити?

Чарльз Ардай, що тихо-мирно закінчував свою кар'єру на посаді тимчасового директора Академії Ґейтена, коли настав кінець світу, вишкірив попсовані зуби в усмішці, і Клай би дорого віддав, щоб у нього тільки з'явилася можливість відобразити її ручкою чи олівцем. Та усмішка була абсолютно безжалісною.

— Ми можемо спробувати, міс Максвел, — відповів він.

18

О четвертій годині наступного ранку Том Маккурт сидів на столику для пікніка між двома теплицями Академії Ґейтена, які з часу Імпульсу зазнали серйозних ушкоджень. Ноги в кросівках «рібок», які він взув ще у Молдені, опиралися на одну з лавок, а голова спочивала на руках, складених на колінах. Вітер розвіював його волосся з одного боку в інший. Аліса сиділа навпроти нього, підпираючи руками підборіддя, а жмути світла від кількох ліхтариків кидали химерні тіні на її обличчя. Навіть у безжально-яскравому світлі, незважаючи на очевидну втому, вона виглядала гарненькою — у її віці будь-яке світло все ще прикрашає. Лише Директор, що сидів біля неї, мав змучений вигляд. У теплиці, що була ближче до них, як неспокійні духи, рухалися у повітрі дві гасові лампи.

Біля ближнього краю теплиці вони зійшлися. Клай і Джордан вийшли у двері, хоча у скляних панелях з обох боків зяяли великі отвори. За хвилю Клай всівся поряд із Томом, а Джордан зайняв своє звичне місце біля Директора. Від хлопця пахло бензином і добривами, а понад усе — зневірою. Клай кинув кілька низок ключів на столик, де вони зайняли своє місце між ліхтариками. На його думку, вони могли залишатися там доти, доки якийсь археолог не відкопає їх через чотири тисячі років.

— Мені шкода, — м'яко сказав Директор Ардай. — А на перший погляд усе було так просто.

— Еге ж, — підтвердив Клай. Це справді виглядало просто: наповнити обприскувачі бензином, навантажити їх на пікап, проїхати через Тонні-філд, розливаючи по дорозі бензин на обидва боки, кинути сірника.

Він хотів сказати Ардаєві, що план Джорджа В. Буша щодо нападу на Ірак, мабуть, виглядав так само просто — навантажити обприскувачі, кинути сірник, — але не зробив цього. Виявляти таку жорстокість було б просто безглуздо.

— Ти як, нормально, Томе? — спитав Клай. Він уже зрозумів, що в Тома немає великих резервів життєвої енергії.

— Так, просто втомився. — Він підвів голову і посміхнувся до Клая. — Не звик до нічних змін. Що робитимемо тепер?

— Мабуть, підемо спати, — вирішив Клай. — Хвилин за сорок почне світати. Небо на сході вже світлішає.

— Це не чесно, — сказала Аліса, сердито тручи щоки. — Несправедливо, ми доклали стільки зусиль!

Вони справді доклали чимало зусиль, та все було не так просто. Кожна маленька (і вкрай безглузда) їхня перемога давалася їм дуже тяжко. Такі сильні натуги Клаєва мати називала болючим гемороєм. Частково Клай справді хотів звинуватити у всьому Директора... а також себе, бо слід було поставитися до ідеї Ардая з обприскувачами критично. Тепер він починав думати, що піти на поводі у літнього викладача англійської, який планував випалити стадіон вогнеметами, — все одно що брати ніж на перестрілку. І все-таки... дійсно, ідея здавалася непоганою.

Тобто доти, доки не виявилося, що автопаркова цистерна з бензином замкнена у гаражі. Майже півгодини вони витратили на те, щоб у конторі по сусідству, при світлі ліхтаря, гарячково перебирати на дошці за столом наглядача ключі без позначок. Нарешті Джордан знайшов ключ, що підходив до дверей гаража.