Слава ЗСУ!

Проте за кілька хвилин уже було накреслено щось на кшталт загального плану дій на ніч, і сторонньому спостерігачеві могло б видатися, ніби все йде своїм звичаєм. Швидко темніло, а тому вирішили підігнати «ковчег» до «замку» й поставити його біля причалу. Це рішення якоюсь мірою зумовила та обставина, що тепер усі човники знову були в руках справжніх господарів, хоч загалом його навіяло почуття безпеки, котре зміцніло після Звіробоєвої розповіді. Мисливець знав, як стоять справи в гуронів, і був певен, що цієї ночі вони не поновлять ворожих дій: втрати, яких вони зазнали, примусять їх чекати слушнішої нагоди. Звіробій мав передати обложеним умови обложенців—ради цього його й послано в «замок». Якщо ці умови буде прийнято, війна між ними негайно припиниться. Здавалось просто неймовірним, щоб гурони вдалися до насильства, не дочекавшись свого посланця.

Скоро «ковчег» було міцно припнуто, всі його пасажири заклопоталися кожен своїм ділом. Квапливість у важливих рішеннях так само не властива білим жителям прикордоння, як і їхнім червоношкірим сусідам. Жінки заходилися готувати вечерю; вони були зажурені й мовчазні, але, як завжди, пильно ставились до задоволення найважливішої природної потреби.

Непосида, запаливши смолисту скіпку, лагодив свої мокасини; Чингачгук сидів у похмурій задумі; а Звіробій, у чиїй поведінці не відчувалося ні хизування, ані неспокою, розглядав «оленебій», Гаттерів карабін, про котрий ми вже згадували і який згодом зажив такої слави в руках людини, що зараз уперше складала йому ціну. Рушниця була трохи довша за звичайну й, очевидно, вийшла з майстерні неабиякого умільця. Оздоблена подекуди сріблом, вона все-таки здавалася непоказною і не справила б великого враження на більшість прикордонних жителів. Головні переваги цієї рушниці полягали в чудовій обробці її ствола, точно припасованих деталях та високій якості металу. Мисливець раз у раз притискав приклад до плеча, дивився, мружачи ліве око, на мушку й поволі здіймав та опускав дуло, мовби цілився в оленя. При світлі Непосидиної скіпки він робив усе це так зосереджено й серйозно, що зворушив би кожного, хто знав трагічне становище цієї людини.

— Славна рушничка, Непосидо! — вигукнув нарешті Звіробій. — Аж жалко, що вона потрапила в жіночі руки. Мисливці розповідали мені про неї, і з того, що я чув, можна гадати, — вона посилає неминучу смерть, коли її тримають певні руки. Подивися лишень на замок, — навіть вовчий капкан не має такої безвідмовної пружини; панівка й собачка подають голос разом, мов два вчителі співів, що зачинають псалом на молитовному зборищі. Я ніколи не бачив такого точного прицілу, Непосидо, це вже напевне.

— Еге, старий Том частенько хвалився цією рушничкою, хоч сам і не був мастак орудувати вогнепальною зброєю, — відповів Марч, засилюючи ремінці з оленячої шкіри в дірочки мокасина, немов справдешній швець. З нього був поганенький стрілець, ніде правди діти, але чоловік собі таки нічогенький, хоч, звісно, не без гріха. — Був час, коли я сподівався, що Джудіт надумається подарувати «оленебій» мені.

— Твоя правда, Непосидо, — ніколи не вгадаєш наперед, як учинить молода жінка. Та, чого доброго, ти, може, ще дістанеш цю рушничку. Хоч, по щирості, зроблено її не про тебе.

— Що ти верзеш? Чи, може, гадаєш, мені ця рушниця менш пасуватиме, ніж кому іншому?

— Пасувати вона пасуватиме, це безперечно. Обоє ви гожі і, як то кажуть, до пари. Але річ у тім, що ти з нею робитимеш. В руках деяких людей ця рушниця за один день може вбити більше дичини, ніж у твоїх за цілий тиждень, Непосидо. Я бачив твою вправність. Пригадуєш оленя, в якого ти стріляв нещодавно?

— Зараз не час полювати оленів. А хто винищуватиме дичину, коли ще не настав сезон? Я просто хотів наполохати худобину, й, гадаю, ти визнаєш — у цьому я принаймні не схибив.

— Гаразд, гаразд, нехай твоє буде зверху. Але це преславна рушничка, й коли б вона потрапила до чоловіка з певною рукою та бистрим оком, то зробила б його лісовим королем.

— Тоді візьміть її, Звіробою, і станьте лісовим королем, — поважно сказала Джудіт, котра чула всю розмову й не відводила очей від чесного лиця молодого мисливця. — Кращих рук для неї годі шукати, і, сподіваюсь, вони триматимуть її п'ятдесят років поспіль. — Джудіт, ви, певно, жартуєте! — вигукнув Звіробій, так здивувавшись, що навіть забув про свою стриманість. — Це подарунок гідний справжнього короля, і тільки справжній король може його прийняти.

— Ніколи в житті я не говорила серйозніше, Звіробою, і щиро вас прошу — візьміть мій подарунок.