Слава ЗСУ!

— Гаразд, дівчино, гаразд. У нас ще буде час повернутись до цього. А ти не сердься, Непосидо, бо Джудіт — кмітлива молода жінка й тямить, що до чого. Вона знає, що батькова рушниця заслужить у моїх руках більшої поваги, ніж у твоїх, і тобі нема чого журитися. В усьому іншому вона неодмінно віддасть перевагу тобі.

Непосида сердито пробурчав щось крізь зуби; але він надто квапився зібратися в дорогу, щоб затівати сварку з такої причини.

Невдовзі наспіла вечеря. Всі їли мовчки, як завжди роблять люди, для котрих їжа — тільки засіб відновити сили. А втім, цього разу печаль і тривожні думки посилювали загальну нехіть заходити в розмови, хоч Звіробій, на відміну од людей його кола, був не тільки сам вельми охочий погомоніти за столом, але часто розв'язував язика й своїм товаришам.

Та ось вечеря скінчилась, нехитрий посуд прибрано, й усі зібралися на помості, аби вислухати Звіробоєву розповідь про мету його появи в «замкові». Було очевидно, що він з цим не квапиться, але Джудіт уже не могла далі терпіти. З «ковчега» та будинку принесли табуретки, й усі шестеро сіли кружка біля дверей, вдивляючись одне одному в обличчя при мерехтливому світлі зірок. Вздовж берега, попід горбами, як завжди, панував морок, але посеред озера, куди не сягали прибережні тіні, було трохи ясніше, й тисячі миготливих зірок витанцьовували в прозорій стихії, яку ледь хвилював нічний легіт.

— Ну, Звіробою, — почала Джудіт, якій було вже несила боротися з своєю нетерплячкою, — ну, Звіробою, розкажіть нам, чого хочуть гурони й чому вони відпустили вас на слово честі. Який пароль вони вам дали?

— Відпустку, Джудіт, відпустку — так це називається! Для бранця, відпущеного на волю, це слово означає те саме, що й для солдата, якому на певний час дозволили залишити прапор. В обох випадках людина обіцяє вчасно повернутися назад. А пароль, я гадаю, слово голландське й начебто стосується гарнізонної служби. Звісно, різниця тут невелика, бо суть криється в самій речі, а не в її назві.[53] Гаразд, коли ви хочете знати вимоги гуронів, я їх перекажу. Мабуть, зволікати далі не варто. Непосида скоро подасться до річки, а зорі сходять і заходять, мовби їм і байдуже до індіянів та їхніх послань. Далебі, це не вельми приємне доручення, певен, що з того нічого не вийде, а проте мушу сказати все, як воно є.

— Послухай, Звіробою, — владним голосом перебив його Непосида. — Ти спритний на полюванні й непоганий супутник тому, хто проходить за день шістдесят миль. Але ти страшенно забарний у виконанні доручень, надто таких, що, на твою думку, не принесуть нам великої радості. Коли ти маєш щось сказати, то й говори одверто, а не крути хвостом, мов адвокат, який удає, ніби не второпає англійської мови голландця, — і це лише ради того, аби злупити з бідолахи більше грошей.

— Я розумію тебе, Непосидо. Це прізвисько тобі сьогодні вельми пасує, бо видно, що ти вже наладнався в дорогу і не бажаєш гаяти час. Так перейдімо відразу до діла, — ми ж бо й зібралися тут на раду. Еге, цю зустріч можна назвати радою, хоч серед нас сидять і жінки. Діло ж таке: коли загін повернувся із замку, мінги теж скликали раду, й, глянувши на їхні понурі пики, ти миттю збагнув би, що їм теж не з медом. Нікому не хочеться ходити битим, червоношкірому так само, як і білому. Отож, коли вони наковталися тютюнового диму, виголосили всі свої промови й багаття ради почало згасати, справу було вирішено. Певно, старші серед них зійшлися на тому, що такій людині, як я, можна дати відпустку. Ці мінги навдивовижу проникливі,— найзапекліший їхній ворог мусить це визнати. От вони й вирішили, що я саме така людина; а буває ж нечасто, — додав мисливець, втішаючись свідомістю того, що все його попереднє життя справджує цю довіру, — а буває ж нечасто, щоб вони виявляли таку честь блідолицьому. Одне слово, мене вони вшанували цією честю, і тому все сказали щиро. Ось їхня думка: їм здається, ніби озеро й усе, що є на ньому, тепер цілком у їхній владі. Томас Гаттер помер, а про Непосиду вони міркують так: мовляв, сьогодні він глядів смерті в очі й не захоче стрітися з нею ще раз, принаймні цього літа. Отже, гадають вони, у вас є тільки Чингачгук та двоє молодих жінок. Хоч їм відомо, що делавар походить з високого роду уславлених воїнів, вони все-таки знають, що він уперше вийшов на стежку війни. А дівчата в їхніх очах важать не більше, ніж їхні власні жінки…

— Ви хочете сказати, що вони зневажають нас? — втрутилась Джудіт, і очі їй спалахнули вогнем.

— Це буде видно в кінці. Вони затялися, що все озеро в їхній владі, й тому послали мене сюди з оцим вампумом, — сказав мисливець, показуючи делаварові пояс із мушлів, — і з такими словами: «Перекажи Змієві, що для новачка він діяв непогано. Тепер він може повернутися через гори до сіл свого рідного племені, й ніхто не шукатиме його слідів. Якщо він здобув скальп, нехай забере з собою: хоробрі гурони мають серце в грудях і розуміють — молодий воїн не захоче вернутися додому з порожніми руками. Якщо він досить моторний, нехай приведе загін і женеться за нами. Але Уа-та-Уа мусить повернутися назад до гуронів. Коли вона покидала їх уночі, то ненароком забрала з собою дещо таке, що їй не належить».

  53 Тут у автора непередавана гра слів. По-англійському пароль (parole) — слово честі, обіцянка, а також умовне секретне слово, яке для військових править за гасло для розпізнання своїх, себто, власне пароль.