Слава ЗСУ!

— Чому мені не допомогти Звіробоєві? — спитала вона затято. — Він брат делаварського вождя; моє серце теж делаварське. Вийди-но, мерзенний Терновий Шпичаку, змий з обличчя ірокезький візерунок! Стань перед гуронами, вороно! Ти ладен їсти своїх мерців, аби не голодати. Поставте його лицем до лиця з Звіробоєм, вожді й воїни; я покажу вам, якого негідника ви прийняли до свого племені.

Ці сміливі слова, що їх дівчина виголосила гуронською говіркою, та ще й переконаним упевненим тоном, справили на ірокезів глибоке враження. Зрадникам завжди не довіряють, і хоч перекинчик Терновий Шпичак щосили пнувся прислужитися своїм ворогам, та, попри всі його силкування догодити їм, вони його ледве терпіли. Бажання взяти Уа-та-Уа собі за дружину призвело його до того, що він зрадив і дівчину, і свій народ: але серед нових друзів виявилися серйозні суперники, які ще дужче почали зневажати його за зраду. Словом, хоч Терновому Шпичакові й дозволили залишитися в гуронському таборі, проте за ним стежили так само пильно, як і за Уа-та-Уа. Він рідко з'являвся перед вождями і всіляко уникав Звіробоя, котрий до цієї хвилини не знав навіть, що він є тут. Але коли до нього звернулися, перекинчик відчув — ховатися годі. Ірокезького візерунка з свого обличчя він не змив, і коли виступив на середину кола, розмальований новими фарбами, мисливець спочатку його не впізнав. Набундючившися, Терновий Шпичак запитав, хто може сказати що-небудь проти нього.

— Спитай самого себе, — відповіла Уа-та-Уа, хоч думала, очевидячки, вже про щось інше, і це помітили Звіробій та Джудіт. — Спитай про те своє власне серце, полохливий зраднику делаварів, не ходи тут, удаючи з себе невинного. Піди подивися в струмок — ти побачиш ворожі кольори на своїй брехливій шкірі, а коли вернешся, то похвастайся, як ти втік од свого племені й убрався у французьку ковдру. Розмалюй себе барвисто, мов колібрі,—однаково будеш чорний, неначе ворона.

Живучи в гуронів, Уа-та-Уа поводилася так лагідно, що вони тепер дивом дивувалися, слухаючи її мову. А в затаврованого зрадника кров закипіла в жилах, і щастя гарненької ораторші, що йому не до снаги було здійснити помсту, яку він плекав, незважаючи на кохання.

— Кому потрібний Терновий Шпичак? — спитав він, насупившись. — Якщо цьому блідолицьому набридло жити, якщо він боїться індіянських тортур, скажи слово, Розчахнутий Дубе, — я пошлю його слідом за воїнами, котрих ми втратили.

— Ні, вождю, ні, Розчахнутий Дубе! — враз утрутилася Уа-та-Уа. — Звіробій нічого не боїться, а менше всього ворони. Розв'яжи його, розріж його пута, постав лицем до лиця з цією галасливою вороною, тоді ми побачимо, кому з них набридло жити.

І Уа-та-Уа ступила наперед, аби взяти ножа й зробити самій те, чого вона просила, але її спинив один літній воїн за знаком Розчахнутого Дуба. Вождь недовірливо стежив за дівчиною, бо, навіть коли вона говорила й трималася як найзухваліше, в ній відчувалась якась невпевненість, ніби вона чогось чекала, і це не уникло його спостережливого ока. Вона добре грала свою роль, але двоє чи троє старих індіянів збагнули — то вона тільки грає. Отож її пропозиція звільнити Звіробоя від пут була відхилена, і збентежену Уа-та-Уа одтягли від дерева тої самої миті, коли вона вже повірила була в успіх. Водночас гурт ірокезів, який досі юрмився безладно, знову став колом. Розчахнутий Дуб оголосив: старшини поклали провадити тортури; затримка виявилася задовга й марна.

— Стривай, гуроне! Стривайте, вожді! — вигукнула Джудіт, сама не знаючи, що каже, — аби тільки виграти час. — Заради бога, ще одну хвилину…

Мову її урвала ще одна і ще незвичайніша з'ява. Якийсь молодий індіянин проскочив крізь гуронські ряди і вистрибнув на середину кола з упевненістю й сміливістю, що межувала з божевіллям. П'ятеро чи шестеро вартових і досі пильнували озера в різних близьких та далеких місцях; спочатку Розчахнутому Дубові здалося — то прибіг один з них, аби сповістити якусь важливу новину. Незнайомий рухався прудко, й одяг на ньому, якого було се набагато більш, ніж на античній статуї, не вирізнявся нічим особливим, тож першої миті неможливо було визначити, хто він, — свій чи чужий. Трьома стрибками цей воїн опинився поряд із Звіробоєм, і не встиг ніхто й оком змигнути, як він перерізав мотузки. Мить — і бранець стояв уже вільний. Аж тоді незнайомий повернувся, і здивовані гурони побачили шляхетне чоло, гарну статуру й орлиний погляд молодого воїна, помальованого делаварським візерунком і спорядженого делаварським обладунком. У кожній руці він тримав по рушниці, спираючись прикладами на землю, а на одній висіла ладунка й порохівниця. То був «оленебій». Сміливо й визивно оглянувши юрбу навколо, індіянин подав зброю її власникові. Присутність двох озброєних людей посеред їхнього гурту ошелешила гуронів. Їхні рушниці стояли в лісі, де попало, притулені до дерев, при них були тільки ножі та томагавки. Проте вони мали досить витримки, щоб не виявити страху. Навряд щоб такі нечисленні сили зважилися напасти на такий здоровий гурт. Всі чекали, що за цим одчайдушним учинком буде висунута якась незвичайна пропозиція. Незнайомий справдив їхні сподівання: він налагодився говорити.