Слава ЗСУ!

— Нас переслідує група прихильників, — повідомив Бішоп.

— Я сьогодні не в настрої роздавати автографи. І не в формі.

— А я? Що робити будемо? До Медді не можна. До ЗБОНЧу теж. Слухай, ти ж у нас наче маєш кращу екіпіровку…

— Залежно для чого, — проказала я крізь зуби, — Хоча я і не знаходжуся в дикому захопленні від вашого modus amandi, пані Хелена, не зважаючи, на те, що про неї подумав її чоловік, вибрала би вас, не вагаючись.

— Це тільки природно, — гордо констатував він, — ми не конкуренти. Але ж ти якось витягла мене з ДУПІвського підземелля.

— Поправка: не вас — себе. І тоді в мене, гм, натхнення було, чи що.

— А тепер як? Тобі, що, стимуляція потрібна?

— Давайте пізніше, га? Вони що, наближаються?

— Чорт! Дивись, у перевулочку теж!

Шпики, здається, збиралися взяти нас у теплі дружні лещата. Що ж я могла зробити? Втікти, нема проблем, та ж полювання йшло саме за Бішопом. Як віддати, його, такого беззахисного, в самих плавках, на поталу ворогові? Нічого не йшло на думку. Аж тут, повз нас проїхав вантажний кучмо-віз (від імені винахідника трьохколісного воза, інженера високих технологій, Ку Чмо), запряжений сивою кобилкою. Це навіяло мені певні асоціації.

— Сьогодні яке число?

— Та наче тридцять перше червня.

— Ага, сьогодні ж ярмарок на Ферауфштраг-плаца!

— І що?

— Там з самого ранку купа народу, можна розгубитися у натовпі.

— Але туди ще дійти треба!

— Ага…так. Як пробитися звідси на Нехайлівську вулицю?

— Нащо тобі?

— Побачите.

— Ну, зараз перетнути Тещату, і вгору.

— Встигаємо? Як там наші фани?

— Не відстають.

— Ідемо трохи швидше, треба відірватися бодай на хвилину.

Ми пришвидшили ходу і скоро опинилися на Тещатій, а там, попід тином, вийшли на Нехайлівську, весь час усвідомлюючи, як свербить і не дає спокою осоружний хвіст.

— Тепер бігом!

— Ать-два, — єхидно додав Бішоп, але все ж, за моїм прикладом, зірвався з місця в кар’єр.

На Нехайлівській слід пробігти чотири квартали, потім звернути направо, у затишний дворик, куди виходять кілька будинків, там ще стоять розкішні екіпажі кольору срібна металіка, а над головою перетинають небо мотузки з різнобарвною білизною, яка патріотично тріпотить на вітрі. Там, залізними сходами, в під’їзд одного з будинків і вгору шість сходових прольотів. На площадці треба знати певні двері, ввірватися в них, не стукаючи і обережно та щільно причинити за собою. Ви опиняєтеся прямо на Нехайлівській площі.

— Ого, — з повагою сказав пан Теодор, — ти звідки це знаєш?

— Ви б виходили скільки кілометрів зі стількома залицяльниками!

— Та якось не доводилося.

— Треба ж! Ну, тепер, якомога швидше, на Ферауфштраг-плаца. Цей вихід вони все одно скоро знайдуть.

На Ферауфштраг-плаца знаходилося чотири банки, народний суд (музей) і колишня в’язниця, себто — правильно, Університет. Це була ще одна причина, через яку я вибрала такий маршрут. Серед громади нашого спудейства, два ідіоти з дикими очами, у плавках та халаті не виділялися б великою оригінальністю. А крім того, у рідних застінках альма-матері можна знайти політичний і фізичний притулок до кращих часів.

На площі вже зібралося шановне панство, порозкладало на возах всіляке начиння і розпочало торги. “Ой наїхало продавальниць, ой наїхало купувальниць” — пригадала я лекції з розбазарної економіки, а потім, глянувши на Бішопа — і семінар з оцінки товарної собівартості “стали думать і гадать, що за цього мужа дать”. Треба його кудись прилаштувати. Я озирнулася. Ага.

Недалеко від Університету проводилась рекламна акція розчинного супчика-чілі “Куріна Плямка”. Перед павільйоном була зображена в ненатуральну величину курка зі скаженими очима, а над нею спокусливий, побудований на ономатопії, слоган “Плям-плям!”. Супчик роздавали усім охочим, та дуже скоро ви починали розуміти, чому у курки такі очі — рецепт розчинного чілі дуже простий: з конвертика висипається необхідна кількість меленого перцю чілі і заварюється свіжим окропом. Однак, перед павільйоном — що б ви думали! — вишикувалася довжелезна черга. Мої нещасні, недогодовані колеги хлебтали безкоштовне “Плям-плям!”, як амброзію. Та навіть за пультом роздачі натур-рекламки стояла моя знайома. Не дарма кажуть, докторське звання з філософії допомагає знайти високооплачувану, цікаву роботу в сфері обслуговування.

— Памело! — я підійшла до прилавку і нагло обіперлася на загорожу. Загорожа почала завалюватися, тож я надбала більш пристойної пози, — Як справи?