Слава ЗСУ!

- А гарно як! Господи, як гарно! - скрикнула, глянувши, Марина. - Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом.

- Дивися! - сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли.

- Бач. Не я тобi казала? Бач! - торохтiла Марина. - А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!

Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:

- Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!

- Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай… Що в тебе є? - порядкує Марина.

- Спiдниця, корсетка, - каже Христя.

- Якби до корсетки вишивана сорочка.

- У мене е; я зараз, - кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.

- То оце сорочку скидати? - скрикнула Христя. - Не хочу!

- Надягай поверх! - гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.

- Оце якби панич зайшов! - сказала Христя.

- Нужен вiн нам! Як нарядимося - хай тодi подивиться, - вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.

- Надягай мерщiй спiдницю! - гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою.

- Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.

- Держись рiвно!

Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.

- Ану, дивись! - скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.

- Пiдожди, ще не все! - I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.

- О, тепер так! - сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.

їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.

- Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. - А казала - погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?

Мар'я стояла, дивилася - i очi її розбiгалися.

- От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.

- Глянь та подивись на себе! - муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.

- Знаєш шо, Христе? - почала вона тихо. - Пiди оце до панича.

- Боже мене храни! Щоб вигнав?

- Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, - каже й Марина.

- Знаєш, що зроби? - рає Мар'я. - Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.

- Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! - пада коло неї Марина.

Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.

- Тiльки не смiйся!

Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.