Слава ЗСУ!

Минало лiтечко тепле з його ясними та привiтними днями; насувала осiнь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день - лiтнiй вечiр яснiше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь - вже його й немає; а нiч довга-предовга - i виспишся, i вилежишся, а свiт не заглядає у вiкно, десь дрiмає за горою; у шибки тiльки стукає дощ та наганяє нудоту.

Христя i незчулася, як минуло лiтечко тепле, наступили ночi холоднi, пiшли дощi безперестаннi, замурували людей по хатах. Надвiр вийдеш - дощ, та кал, та туман непроглядний; i в хатi не краще: сiро, аж жовто, наче димом накурено.

Сумно у такi часи не тiльки в селi, сумно i в городi. По селах хоч робота е - прядуть, шиють; а в городi одбув день та й спи або нудися цiлу нiч.

Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печi, пригадуючи всячину з свого життя. Вiд того безталанного дня, як вернулася вся побита та понiвечена, вона нiкуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гiрко й плакала.

Та що сльозами поможеш? Тiльки очi наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справдi, почала сохнути. Часто вона жалiлася Христi, що корсетка на нiй, як мiшок, телiпається; у спiдницi - двiчi гаплички переставляла; i на обличчi, - хоч блiде воно було в неї, та повне, - тепер i обличчя осунулося, почало жовтiти, очi - меркнути; i не одну бiлу волосину у висках запримiтила Христя.

Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на пiч. Кругом їх було тихо; з горниць тiльки доносився брязкiт посуду та неясний гомiн. Мар'я i Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печi на неї i - по очах видно - сумувала.

Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить i нi до чого не прийметься, їй i не хочеться нi до чого прийматися; руки не здiймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе усмiхається; їй здається все таким привiтним та гарним… Колись i їй було так; а тепер?.. що усмiхалося - те тепер кривиться, насмiхається; що радiсть несло - те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се таке: старiсть iде чи безнадiйне життя нагнiтило?.. Мар'ї стало гiрко-гiрко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на її роботу.

- Ну, чого вам? - спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.

- Хiба не можна? - спитався вiн.

- Авжеж, не можна! - одказала зашарiвшись Христя.

- Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi, - мовив вiн тихо i пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчi, як її збентежив той паничiвський погляд, як звеселив, утiшив. А її вже нiщо не втiшає.

- Ох, життя трикляте! - промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася… I знову тихо; тiльки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рiвняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись помiж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь вiд неї несамовито бiгає, хитається…

Ось чутно - щось зашелестiло у сiнях, ступає… Iде хто? Христя i Мар'я разом повернулися до сiнешнiх дверей. Дверi розчинилися, i на порозi появився… пан - не пан, а в панськiй одежi; обличяч сухе, довгобразе; вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнiє пiд рукою.