Слава ЗСУ!

- Зачiпав? - спитала Мар'я i зареготалася. - Ох ти, простота селянська! - промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя, червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!

У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки - кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки - жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.

- Так ви такий? - спитала його, усмiхаючись. - Святий та божий: свiчки поїли та поночi й сидите?

Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд самий нiс.

- Бачила? - спитав.

Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i - зникла.

- Умора - не панич! - зареготала Мар'я. А з горниць доносився регiт Пистини Iванiвни.

- О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цiнувати гру.

- Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до слiз не довела… - понуро промовив Антон Петрович.

- Кого? - спитала Пистина Iванiвна.

- Тобi краще знати, кого! -одказав Антон Петрович. Пистина Iванiвна тiльки закопилила губу.

- Вигадай ще що!.. - позiхнувши, промовила вона.

Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не примiчена ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого - рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi надiї… "Та - уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся - непочата криниця…" - думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.

А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.

- Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, - наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.

- I ти б такого покохала? - допитується молодого - охриплий…

- От, уже б i покохала! - з докором дзвоне молодий.

- Та не крийся: хiба не примiтне, що i в тебе обiзвалося? - гуде охриплий…

- Ще й як закльовує!.. - i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.