Слава ЗСУ!

- Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, - жартував Довбня начебто й гнiвно.

- Невже? - тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його очима. В її голосi почувалися жартiвливi iграшки, в її очах свiтилася тиха усмiшка, на її обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрадається здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привiтним поглядом до насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий i крутив довгого рудого вуса… Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче - i нiме заговоре!

Довбня справдi заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою вiн так i сипав жарти, наче дровами вергав на всi боки; Проценко пiддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя пiддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно та весело! Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне навiть нi злиднiв, нi непорядку: i долiвка мов сама собою промилася, й стiни побiлiли - вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно горiла!.. Гучна розмова укривала хату. Вона ущухла тiльки тодi, як Педоря одчинила дверi, щоб внести самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила на столi i, окинувши всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.

- А я сидiв та ждав… Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а тепер уже й самовар виллє на мене, - промовив Довбня їй услiд.

Нестямний регiт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собi пiд нiс "зацiпило?!", грюкнула дверима.

За чаєм ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв не обходилося, отже вiн так непримiтне уплiтав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував перснi дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн говорив, а вiн мовчав мало. Пригадалися йому давнi часи, часи бурси, гречаних галушок, червивої кашi та веселого товариства. I вiн розказував, як трохи не кожної ночi, накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало, а раз живого кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже сидiли в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдiєш - прийняв з зятем до себе. Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.

- Тепер благочинним уже… розкошує! - додав Довбня. Наталiя Миколаївна важко зiтхнула, її вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те, що украв дочку.

- Що ж, вони ранiше любилися? - спитала вона.

- Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидiв.

Наталiя Миколаївна ще бiльше пройнялася дивуванням. "Отже i пошле господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" - думала вона.

- А воно, мабуть, разом i весело i страшно тiкати? - спитала далi, дивлячись на Довбню.

- Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Миколаївна зареготалася.

- Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! - скрикнула i ще бiльше залилася реготом.

Довбня тiльки скоса дивився на неї, як її на всi боки хитало. Чай попили.

- А що тепер зробимо? - спитався Проценко. - Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя Миколаївна, почули, як вiн грає!

- Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! - скрикнула вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.