Слава ЗСУ!

- А ти б що зробив на моєму мiсцi? - попитав Довбня.

- Не знаю, не був у таких бувальцях.

- Не був? I не будь же нiколи. Нема гiрше, як тебе розшматують надвоє… Оцей, - i Довбня ткнув себе пальцем у лоб, - каже: наплюй на все! Так воно вже на свiтi заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! - перевiвшiї руку на груди i вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, - рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!

Проценко позiхнув.

- Позiхаєш? Спати хочеш?

- Пора вже.

- То й ходiмо.

- Тут нам розходитися, - натякнув Проценко

- Ага, розходитись? Ну, прощай!.. - I Довбня перший порвався вiд нього.

- Або постiй! - гукнув, зостановлюючись.

- Чого?

- Хорошi, брат, люди попи. Вона хороша… Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тiльки сплюнув i, не одказуючи нiчого, почимчикував далi.

- Мовчиш?.. Зиа кiшка, чиє сало з'їла, та й мовчить! - базiкав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Вiн часто оступався, поточувався, приймав блискучi калюжi за сухий шлях i, шубовснувши туди, лаявся; вилазив i знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.

А Проценко, зоставшись самотою, зiтхнув вiльнiше. Вiн боявся, щоб, бува, Довбня не намiгся до нього спати… П'яний буде варнякати цiлу нiч!.. Добро б - про що путнє, а то - про ту циндрю… От же мучиться i побивається чоловiк. Чого?

Проценко почав розбирати, що йому наплiв п'яний Довбня… "Нема й гiрше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої спiває… Дивно!" - думав Проценко i дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму життi вiн не пригадає нiчого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачi. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безоднiй кручi, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихi хвилi i помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душi однi гiркi споминки про дурний розум молодого вiку. "Удруге сього не буде! Нi, не буде, - одгонив вiн непривiтну думку, що не знать чого знялася у нього в головi. - Життя - вдача, - думав вiн далi. - Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!"

Темна темнота ночi, глухi та безлюднi вулицi - нiщо Проценковi не забороняло розпускати свої думки, а ще бiльше допомагало їм ширитись-розходитись. I вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашнiй вечiр i сьогоднiшнiй. Учорашнiй куди веселiший i кращий! i рiвняти до сьогоднiшнього не годиться. Учора Довбнина музика серце грiла, а сьогоднi попова горiлка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогоднi попадине приставання з душi верне. Довбня хоч i п'яний був, а й йому те кинулось у вiчi. Он яку вiн ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п'янiй мовi… а через вiщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита… Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вiчi! Вiн аж здригнув. А там зовсiм iнше. I несмiливiсть, i сором'язливiсть, тiльки погляд трохи злукава видає, чим б'ється серце, чого воно хоче… А чим воно справдi б'ється?..

Вiн i незчувся, як дiйшов до дворища… Темно усюди, анi свiтнеться нiгде… "Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вiкно, щоб одсунули", - подумав вiн, уступаючи в двiр, i пiшов поза хатою.

- Зараз, зараз! - донiсся до нього чийсь голос iз кухнi, як вiн постукав у вiкно.

- Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не Мар'я. Поки вiн обiйшов кругом кухнi, дверi в сiни були вже вiдчиненi, i в темнiй темнотi їх сiрiла чиясь постать. Вiн почав прикро додивлятись.