Слава ЗСУ!

Аж ось почулося: стукнули сiнешнi дверi, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi… Цокнула клямка, дверi розчинились, i в кухню уступив Довбня.

- А-а, здорова! - привiтався вiн до Христi. - Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а се?.. - безнадiйно ткнув вiн рукою на Марину.

- Поздоров, боже!.. - зло увернула Марина i замовкла.

- Кого?.. - запитався Довбня. - Зла твого?.. Ти й спершу була люта i згинеш такою!

- Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, - ще лютiше вiдказала Марина. - Та якби бог слухав…

Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром i здiйметься баталiя!

- Дурного чередника? - докiнчив Довбня Маринину поговiрку.

- Авжеж! - лютує Марина.

Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.

- Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, - розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?

Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:

- Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?

- То давня рiч… - почав Довбня.

- Давня? - перебила Марина. Очi її, наче гострi ножi проти вогню, заблищали.

- Давня ж, давня… А сьогоднi… сьогоднi хто винуватий?

- А за давне хто винуватий? - у свою чергу спитала Марина.

- Та пiдожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну - я! я винуватий! - скрикнув Довбня.

- А хто бiльше винуватий? - знову питає Марина, потроху одходячи.

- Ти! - одрубав сердито Довбня. - Ти нiколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти - з серцем! Тебе просиш, а ти до бiсового батька посилаєш!.. Ти кажеш - женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? I я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобi слово, а ти - десятеро… Та ми порiжемось, дурко!

- Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!

- I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала своїх зубiв перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.

- Уп'ять же й те, - почав знову Довбня. - Хто перший на розладдя пiшов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились? - Та то коралi купувати!.. Ну, коралi - то й коралi. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанкiв, позарившись на твої очi, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А менi чужi люди про те довели… Так оце воно що?.. Менi, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жiнка, а тут де не вiзьмись хвинтик з улицi… I ти чiпляєшся йому на шию! Гарно було б менi на те дивитися?

- Якби ж була жiнкою… А тепер я що?

- Жiнка! - скрикнув Довбня. - Що невiнчана? Плювать менi на те! Я тобi сказав, що не покину - i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби ми були повiнчанi та ти се зробила… дивися!.. - Очi в нього запалали, пальцi якось скарлючилися. - От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так би й задавив тебе! - несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.

Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були - чутно, як би й муха пролетiла.

- Марино! - помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво. - Годi вже… Я все тобi верну, все… i плаття, i намисто… все!