Слава ЗСУ!

- Де ж се вона? - здвигнувши плечима, мовила сама до себе панi. - Дивно! I злодiя не було, i батька вкрадено!.. Христе! - гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хатi. - Немає!.. - дивується панi.

А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей i жде не дiждеться, щоб панi пiшла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. "Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!" - думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей.

- Та де це вона, справдi? - гукнула вже з серцем панi i почала перекидати одежу на полу… Глянула i пiд пiл, глянула i пiд пiч - немає.

- Тепер же я знаю, де вона! - догадалася панi i, вся тiпаючись i мiняючись на лицi, мерщiй напрямилася за пiч, буцiм у горницi.

"О-о, пiшла-таки", - подумала Христя i стиха вiдчиня дверi i ще тихше виходить.

Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печi показалася панi. Обличчя її бiлiше вiд сорочки, тiльки очi, мов двi роздутi углини, горять-палають.

- Де ти була? - гукнула вона не своїм голосом. Христя похнюпилась, мовчала.

- Де ти була, питаю? - ще дужче крикнула вона i похлинулася. - Безстидни-це! сра-мотни-це! - почала далi нарозтяг. - До паничiв ходити?.. Оцето та тиха, оце-то та смирна, недотрога… Не займайте мене, я сама прийду! - знову задрiботала панi.

Христя, мов нiма, похнюпившись, стояла. Серце її все дужче та дужче билося, лайка панi все бiльше та бiльше його пiдкидала. А панi одно ганить:

- То-то я примiчаю, що вiн такий голiнний до гостей був, дома нiколи не побачиш, а то з дому i не виволочиш… Голова болить, недужиться… Он воно чого голова болить! он чого недужиться!.. А ти? а ти?.. подла! подла!.. - аж сичить панi бiля Христi.

Христя пiдняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стiна, бiле, уста тремтять.

- Чого ж я подла? - спитала вона.

- Ще не подла? ще не подла? - пороснула панi на всю кухню. - До паничiв ходити?!

- А ви? а ви? - тихо, мов суха трава зашелестiла, спитала Христя. Панi, наче опечена, кинулась.

- Що я? Ну, що я?.. говори! говори!

- Ви ж самi давали йому руку цiлувати, - сказала Христя.

- Шкури-и-ще! - не своїм голосом скрикнула панi, високо пiднiмаючи угору руку… Нестямний вiдляск роздався по хатi, а за ним рiзучий крик… То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче кармазин, у неї загорiлася вiд панiевого привiту.

- Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! - гукнула панi, ухопивши Христю за коси.

Христя, наче снiп, повалилася додолу.

- Що тут таке? - ускакуючи у кухню, спитався пан.

- Вон!.. вон! - гукала панi, штовхаючи ногою у боки Христi.

- Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. - кинувся пан до панiї i насилу одiрвав її вiд Христi.

- Вона… вона… - пручаючись у руках у пана, гукала панi. - Погань! смiття! До паничiв ходе… Та смiв… Помiшала, бач, вилежатися на паничевих подушках… Таке… казати… - I, закриваючи лице руками, Пистина Iванiвна заголосила. Дiтвора, почувши материн плач, собi пiдняла ревище… Збився такий гвалт, гомiн!

А що ж Проценко?

Проценко лежав у себе на постелi i чув усе те; чув, як Пистина Iванiвна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболiло, i вiн був скочив з постелi. Теплi його ноги черкнулись холодного долу. "От iще нежить через проклятих буде!" - сердито вiн мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одiяло, закрив голову подушкою i усилковувався заснути.

До самого бiлого свiту не втихала колотнеча. Пистина Iванiвна то замирала, то оживала i страшенно гукала на всi хати. А Христя, як усi вийшли з кухнi, пiдвелася, злiзла на пiл i, устромивши голову в подушку, неутiшно плакала.