Слава ЗСУ!

I друга пара теж сховалася мiж акацiями.

- Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? - роздався З халабуди охриплий голос.

- А что-о?

- Объявил, шельма: арфянки будут. Что же он их до сих пор не показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!

I через хвилину роздалися гучнi оплески в долошки.

- Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?.. Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! - ревла несамовито цiла метка охриплих голосiв, то товстих, наче гуркiт вiд грому, то тонких, рiжучо-ляскучих.

Народ так i хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Помiж людьми заблищали цинковi гудзики, зарябiли джгути.

- Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! - i, розпихаючи людей, до халабуди мерщiй побрався часний пристав.

- Господа! Прошу вас не скандальничать! - повернувся вiн до тих, хто був у халабудi.

- Проваливай!.. Штемберга-а!..

- Господа! Прошу не кричать!

- А-а… Федор Гаврилович! Наше вам! Просим покорно: заходите… Вьiпьем, брат! - пiдскочивши до пристава, загукав височенного росту бородатий купчина i одним махом помчав за руку пристава у халабуду.

Лящання в халабудi стихло; чувся тiльки неясний гомiн та поодинокi вигуки: "Выпьем! наливай, брат!"

Народ почав розходитись; прислужники, що цiлою зграєю кинулися до халабуди, як звiдти роздався нестямний вигук, собi почали одходити. Один тiльки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди i дивився на п'яне гульбище. Його висока постать зiгнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рiдкi рудуватi баки, наче гичка, висiли коло запалих щок, по краях вони вже позасiвалися сiдиною; запалi очi суворо виблискували з-пiд настовбурчених брiв. Зложивши руки за спину i обпершись на високий i товстий з парусини зонтик, вiн стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скiльки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.

- Федiр Гаврилович! - кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивованi очi.

- Здається, не помилився? Iмєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? - замовив панок.

- Ваш покорный слуга, - брязнувши шпорою i уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.

- Не пiзнаєте?.. Так, так… - усмiхався панок.

- Извините, пожалуста… не узнаю…

- А пам'ятаєте, як ви секретарювали у полiцiї? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умiстi пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже i забули Антона Петровича Рубця?

- Антон Петрович! -гукнув здивований пристав, подаючи обидвi руки Рубцевi. - Боже мiй! Та й постарiли ж ви, та перемiнилися як, нiзащо пiзнати не можна! - замовив по-своєму Книш.

- Час своє бере! - глухим голосом одказав Рубець. - А от ви помолодiли. Та як вам до ладу оця форма пристала! - хвалив Рубець, обдивляючись Книша.

- Як бачите, перемiнив службу… Жiнка приказала довго жити.

- Чули, чули… - перебив Рубець.

- Так я махнув на все, та оце як бачите… у часнi пiшов.

- I про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.

- Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.

- Так, так. Уп'ять же й оце, - i Рубець хитнув головою на халабуду, де знову пiднявся нестямний галас. - Другим гульня, радiсть… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.

- Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй частi живуть.

- Так, так… Кому гульня, а кому служба!

- Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до нас завiтали? - запитався Книш.