Слава ЗСУ!

А що ж нашi земляки? Книш реготався i злегка штовхав пiд бiк Рубця, котрий, червонiючи, одмахувався руками.

Проценко витягував шию i, знай, водив палючими очима за спiвачкою, мов вона була магнiтом i тягла його за собою; Колiсник вертiвся, як опарений, i, трiпаючи себе по животу, по боках, гукав: "Ох, не видержу! їй-богу, не видержу!"

Вiн таки i не видержав. Дождавшись, коли народ розiйшовся коло його, вiн стрибнув з ослона i, як буря, помчався до купи, що кругом обступила спiвачку.

- Наташа! - обiзвав вiн її, протовпившись до неї.

- Чево, папаша? - приязно усмiхаючись, лукаво спиталася вона.

- Можно вас просить поужинать со мною?

- С удовольствием! - одказала Наташа, подаючи Колiсниковi свою пухку бiлу ручку. Усi тiльки очi витрiщили, дивлячись, як Колiсник, узявнги Наташу за руку, повiв її через увесь вокзал у тi таємнi хатнi закапелки, котрi примостилися обiк його.

- Человек! карту! - гукнув Колiсник, шаркаючи ногами i обкидаючи кругом поглядом усю вокзалiю. З тим словом вiн скрився за товстою портьєрою.

По вокзалу пiшов тихий гомiн. Отак нашi! Де не взявся сивенький голубок та й зоставив на бобах наших горобчикiв.

- От ти й знай старого. Старий, та меткий!

- А вже сей Колiсник. Куди не ткнися, всюди вiн устряне i завжди його верх i затичка.

- Iще б! Дурнi земськi грошi куди дiвати? Он де нашi мости та гатi розлазяться.

- Ходiмо вiдсiля. Тут дихати нiчим, - похмурий мовив Проценко до Книша i Рубця i, скочивши з ослона, напрямився до своєї закапелки.

Тi пiшли за ним, розмовляючи за Колiсника, шо який-то вiн смiлий та вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Вiн нiяк у його не доходив смаку i все, знай, пiдливав та пiдливав вина у недопитий стакан. Нешвидко вони одставились вiд чаю, i коли вийшли проходитися, то Рубець i Книш були як стиглi кавуни червонi, а Проценко блiдий-блiдий, аж сiрий. Плутаючи ногами, вiн, як та тiнь, сновигав за своїми земляками.

- А он i Колiсник! - сказав Книш, углядiвши його через розчинене вiкно у невеличкому закапелочцi.

Вони сидiли на м'якому диванi коло невеличкого столика, на котрому було наставлено чимало страв, пляшок. Вiн, обхопивши її стан рукою, схилився на її пухке плече своєю п'яною головою i, здається, дрiмав, i вона мусила плескати його по повнiй щоцi рукою i, знай, вигукувала: "Папаша! папаша! папашечка!"

Проценко перший порвався до вiкна, за ним i другi.

- Здрастуйте, мамзель! - смiло привiтався вiн до неї через вiкно.

- Здрастуйте, мосьє! - одказала та, прикро зводячи на його свiй палючий погляд.

- Мы, кажется, знакомы. Я где-то видел вас?

- Спросите у Епистимии Ивановны! Она вам все расскажет! - одрубала та i, вставши, пiд самим носом спустила штору над розчиненим вiкном.

Проценко, мов громом прибитий, стояв i трусився. У головi в його гуло, у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Вiн не знав, чи йому кинутися у вiкно i одним махом розметати голову цiй дурнiй повiї. Вiн був справдi порвався, та Книш поспiшив ухопитися за руку i геть одвести вiд вiкна.

- Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! - гукав лютий Проценко.

А з-за штори донiсся до його дзвiнкий оклик дзвiнкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"

Папаша шось буркнув, а одвiтний поцiлунок перервав його бурчання. Незабаром пiсля того усi бачили, як п'яний Колiсник, узявши пiд руку Наташу, повiв її через вокзал, садом, прямо до виходу i, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.

- Та кого вона назвала? - допитувався Рубець у Проценка, що пiсля того наче опльований ходив по садку. - Менi почулося, наче iм'я моєї жiнки.