Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Повiя

- Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, - перервав її Колiсник, - поздоров, боже, дурнiв панiв, що вибрали мене у члени, я тепер покiйно можу умерти. Хоч, може, i не буду бiльше членствувати, та сiлькiсь: Веселий Кут у двi тисячi десятин хоч кого заспокоїть навiки. Не буду членствувати - буду хазяiнувати.

- Ти купив Веселий Кут?

- Купив.

- Це той, що недалеко вiд Мар'янiвки?

- Той. А ти почiм Мар'янiвку знаєш?

Вона тiльки зiтхнула. Лакей принiс вино, ром, поставив i пiшов. Наташка начала чай розливати.

- Та почiм ти усе знаєш? Хiба з тих країв?

- Багато будеш знати - зостарiешс'я, - одказала вона, пiдсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.

- Не помолодшаю уже! Ех! Коли б менi лiт двадцять назад, - зiтхнувши, сказав вiн i сьорбнув чаю.

- То що б було?

- Що б? - перевiвши дух, одказав Колiсник. - Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.

- Горенько тобi! - засмiялась вона, сьорбнувши свого чаю.

- Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого пiдправила.

- Їв мене не краще.

- Що там у тебе? Свинячий напиток.

- А на покуштуй! - i вона ткнула йому ложечку до рота. Вiн випив, поцмокав.

- А що, добре? - граючи очима, спитала вона.

- Як є свинячий. Покуштуй ось краще мого.

Вона набрала ложечку i, випивши, ухватилася за лице руками.

- Моя матiнко! - скрикнула нешвидко. - Огонь огнем!

- Ага, ухопила шилом патоки? - смiється вiн, помiшуючи ложечкою чай. Вона мерщiй припала до свого. Чай, наполовину з вином, мов цiлюща вода, гасив ту страшенну печiю, що пiднялася i в ротi, i в грудях вiд однiєї ложечки рому. Вона швидко сьорбала його, не даючи спочивку, а то зразу ухопила стакан i вихилила до дна.

- Отак треба пити? - спитала, перекинувши стакан.

- Молодець! - сказав вiн, дивлячись, як її лице дедалi червонiло, наливалося краскою, бiлi пухкi щоки мов заревом пожежi зайнялися, очi заграли, засвiтили. - Охулки на руку не даєш!

- Я ще буду пити, - хвастаючи, сказала вона. I знову налила чаю, знову пiдсипала у його бiльше, нiж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечцi, вона з хвилини на хвилину все бiльше та бiльше червонiла, здається, вино, розложившись по жилах, пiшло поза тонкою шкурочкою i звiдти виглядало таким привiтним молодим рум'янцем. У неї не тiльки лице, шия, руки горiли - вся вона пашiла, очi так i свiтили, так i сипали жаром, язик розм'як, ще бiльше почав повертатись, мов зачiпалися за губи один в один бiлi зуби.

Вiн дивився та смiявся, як хмiль розбирав її.

- Ану, пройдися по однiй дошцi, - сказав вiн.

- Ти думаєш, не пройдуся? Нi? Так ось же тобi! - i, вхопивши свiчку, вона поставила її долi. Потiм, пiднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити.

- Дивися ж! - через плече зиркнувши, скрикнула вона. Вiн побачив її круглi, мов виточенi, ноги, її бiлiшi снiгу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажеврiли хижi огоньки. А вона дрiбненько-дрiбненько забiгала по хатi. Перед ним усе покрилося мороком, усе потемнiло, однi тiльки бiлiли та виблискували її ноги. Вiн сидiв, витрiщивши очi, як тоii пень, тихо, неповорухно, а вона, легка та скора, знай, крутилася коло його. Це пiдбiгла до його i, наче пiдкошена, упала прямо йому на руки. Лице її поблiдло, очi закрились, однi на висках синенькi жили набрякли, билися, кидались. Вiн силився її пiдвести, та вона, як чималий шматок землi, була важка.

- А що, лизнула скляного бога? - питався вiн, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закритi очi. - Дурочка!

Попередня
-= 177 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!