Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
- Так ти Христина? - спитав вiн, прочитавши i повернувшись до неї. Вона вже лежала, з-пiд розстебненого плаття, крiзь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розiйшлася, i крiзь ту невеличку прорiшку бiлiло тiло. Вона мовчала, мов не її вiн питався, тiльки дивилася прикро на його. Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його.
- Чого ж ти Наташкою звешся? - спитався вiн, знову заглядаючи у пашпорт.
- Така у нас поведенцiя - усiм нам другi мення дають.
- Христя… Христина?.. - твердив вiн, дивлячись у папiр i щось пригадуючи.
- Пам'ятаєш Загнибiду? - спитала вона.
- Так ти та? Та сама Христя, що у Загнибiди служила? Що, кажуть, Загнибiдиху задавила?
- Як то легко так казати, - трохи не з плачем одказала вона.
- Та я знаю, що то брехня. Ти потiм служила у Рубця. Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тiльки важко зiтхнула.
- Не нагадуй менi того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно i досi мене, як огнем, пече, як ножем, рiже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось… - начала вона жалiбно. Це зразу пiдвелася, наче її що укололо, i аж скрикнула: - Ти знаєш, що я тiльки за невеликим сьогоднi здержалась i не плюнула йому у вiчi тодi, як вони пiдглядали через вiкно за нами.
Комiрець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсiм розхристалася, звiдти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нiчого не примiчала, лице її пашiло ненавистю, очi свiтили гнiвом.
- А то, а то що у тебе? - хихикаючи, питав Колiсник, i рука його потяглася до неї. Вона не пручалася. Коли вiн припав до неї, вона ще дужче приникала до його, тiльки шептала тихо:
- Голубе мiй сивенький! Я вся твоя з душею i тiлом, тiльки вiзьми мене до себе.
- Добре, добре, - важко дишучи, казав вiн i, як малу дитину ухопивши на оберемок, мерщiй помчав її у темну спальню.
На другий вечiр зiбрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове - на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечiр. Не було її i на другий, не було на третiй, четвертий.
- Де ж та красавиця?.. - допитувалися панянки у паничiв.
- Немає. Десь дiлася. Може, виїхала.
- Шкода, так не довелося i побачити.
- Постiйте, ми поспитаємо хазяїна… I декiлька паничiв пiшли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тiльки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарештi, коли до його i геть-то присiкалися, вiн не видержав i скрикнув:
- Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопiт, один клопiт!..
Часний Книш допитав, що то за клопiт був жидовi з тiєю Наташкою. Вiн розказав, що до його приїздив Колiсник i прохав, щоб потай одiбрати Наташку. Яку був з того жид бучу пiдняв, та тiльки й того, що одiбрав Наташчине збiжжя.
- А Наташка у Колiсника зосталася?
- Там у його. Голiсiнька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, - смiявся Книш.
- Та невже голiсiнька?
- Як мати народила. А Колiсник проти неї милується на пишне тiло, - регоче Книш.
- От тобi i Колiсник! От i старий! От i пiди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!
I про Колiсника пiшла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, строячи мости та греблi, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лiзе. Це незугарнi до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократiя зложиться.
