Слава ЗСУ!

- Панночку! Змилосердися! - в один голос простогнала купа.

- Ага! Це рибалки? - моргнув на їх Колiсник. - Це тi, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.

- Добродiю! - обiзвався старий дiд з бiлою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку. - Так здавна було. 3а князiв ще було. Нiхто нiколи не боронив рибу ту ловити. Звiсно, вода… набiгла собi… ставок став… Риба завелася… Нiхто не заводив її - сама, а може, птиця занесла iкрою. Ми ж думали - на всякого долю господь плодить.

- О-о, ви думаєте!! Сiрi вовчики, надiли овечу шкуру та такi тихi стали… А тодi, як казали вам не ловити риби, то ви якої спiвали?

- Паночку! - почувся жiночий голос. - Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?

- А котра то канарейка защебетала? - шукаючи очима винувату, пита Колiсник.

- Се я, панотче, кажу, - смiло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дiвчинкою в руках.

- Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тiльки на ноги зiп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не вiд москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не вiд його позичила?

Молодиця почервонiла, наче буряк, гнiвнi iскорки заграли у запалих очах, та зразу i стухли.

- У мене чоловiк е, пане, - здавлюючи образу, одказала молодиця.

- То се вiн тебе i наструнчив iти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… - тут Колiсник таке сказав, що аж дiди витрiщили баньки, та вiн, не потураючи на те, ще допитується: - Якої б заспiвав тодi твiй чоловiк? Адже ж, мабуть, на мiсцi приштрикнув мене вилами?

Молодиця, як огонь, загорiлася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче iскрою зажеврiли.

- Посоромтеся хоч старих людей, пане, - промовила та гнiвно i вiдступилася назад.

- Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вiчi заколола, - все гнiвнiше i гнiвнiше почав Колiсник. - Бiси вашому батьковi! - уже далi прямо гукав вiн. - Ви всi такi. Усi однаковi. На чуже як собаки тi ласi. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б менi очi видрала. Так би своїми паскудними руками i впилася!.. Тепер ви тихi, як пiймалися менi до рук. Тепер ви от на колiнках у мене лазите, а тодi?.. Вон з мого двору, сякi-такi сини та дочки! - гукнув вiн, аж у хатах стiни задрижали.

Купа заколихалася. Дiти з ляку залементували, за дiтьми почулося хлипання жiнок.

- Чого ж ви мовчите? Чому нiчого не кажете, не просите… стоять навколiшках, мов понiмiлi, - з болем та слiзьми заговорили жiнки до чоловiкiв.

- Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми i так двiстi рублiв заплатили. Де ж нам ще три сотнi узяти? - почав дiд.

- Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопцi, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топiться в йому, для мене все рiвно. За се тiльки окопайте менi лiс ровом. А ви менi на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублiв за те, що обнесете лiс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублiв вас усiх з вашими нащадками купити можна! До городiв я прикидав ще сотню рублiв - не брали? I не нужно! Подавай назад городи! Не смiй у ставку ловити риби! Не хочете? I без вас знайдемо грабарiв. На те i грошики, що злуплю з вас, знайдуться такi, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собi колодязi - та й май свою воду. Ставок мiй i вода моя!

- Та вона, пане, божа, - хтось вирвався.

- Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!

- Та що ж, уже бачили, - зiтхнувши, мовив дiд, устаючи з колiн. - Усе вже, що було, бачили… А що далi буде - то господь знає… Ходiмо, хлопцi! - i вiн повагом повернув вiд ганку.