Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
"Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!" - подумала вона i посунула у саму тiнь молодих кущiв.
Уже сонце високо пiдплило, бралося до раннього обiду, як з хати вийшов Колiсник, радий та веселий, i напрямився в садок.
- Христе! доню! - гукав вiн, i його голос гучно розкотився по садковi. Вiн стояв, дожидаючи одгуку. Нiхто пiде не обзивався. Вiн знову гукнув ще дужче.
- Та я тут. Чого так гукати? - з близьких кущiв обiзвалася Христя.
- Чи ти знаєш, за скiльки я найняв ставок та городи? - I, не дожидаючи питання, одказав: - 3а сiмдесят п'ять рублiв у рiк. Це тобi, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тiльки… - i ьiн злегка посварився пальцем. - Ось i грошi дали попереду. На!
Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто пiдiйшов до неї, щоб задавити - з усiєї сили ухопило за горло… Дух захопило у грудях, темнi кружала заходили перед очима… Почалося змагання життя з смертю… Життя одолiло… Наче iскра мигнула в глибокiй безоднi, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко i вiльно, весела усмiшка освiтила рум'яне" личко… Христя, пiдвiвшись, почепилася руками на товстiй Колiсниковiй шиї. Вiн її пригорнув до себе i, як дитину, помчав у бiльшу гущавину саду… Тодi саме Оришка вискочила з кухнi i, як кiшка, покралася тихо поза кущами…
Через тиждень Колiсник поїхав по службi, наказуючи Оришцi глядiти панночки.
- Чи менi їх не доглядiти, коли кругом нi одної живої душi? - одказала та.
- То-то ж, гляди!
I, кликнувши ще у кiмнату, вiн довгенько шептався з нею на самотi. Оришка вийшла вiд його, покручуючи головою та сама собi пiд нiс усмiхаючись.
- Що то вiн казав вам, бабусю? - спитала Христя, коли Колiсник скрився за горою.
- Ат… не знаєте пана! Все жартують: "Ти б, - кажуть, - знайшла нашiй панночцi яку-небудь iншу утiху". - "Яку, - питаю, - iншу?" - "Так молоденького панича або що", - i Оришка преєхидно хихикнула.
У Христi аж у душi похолонуло вiд того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тiльки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колiсник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у лiс, зовсiм не ходити на слободу, бо там небезпечно… щось белькнув про парубкiв… i зам'яв мерщiй обiцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, - вона догадалася, який був Оришцi наказ вiд Колiсника, їй гiрко так стало на душi, важко на серцi, їй не вiрять, не вiрять на слово. Над нею дозор наставляють.
Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далi розмову.
- А я й одказую: "Чого менi, старiй, їм шукати. Панночка самi собi знайдуть. Та тут, - кажу, - i в околицi паничiв не чутно. I зламаного нiде немає, покуритися нiчим". А вони як зарегочуться. "Хiба, - кажуть, - паничами покурюються?.." Такi кумеднi, щасти їм, боже!
- Ага, - одказала, принуждаючи сама себе усмiхнутися, Христя. - Я ще ось що хотiла вас попитати, бабусю.
- Що, панночко? Слухаю, рiдная.
- Церква вiд вас далеко?
- Церква? У Мар'янiвцi найближче.
- Хотiлося б менi пiти у недiлю до церкви.
- Як, пiшки?
- А що ж?
- Потомите свої нiжки тендiтнi. Сiм верстов - не близький свiт.
- А на слободi не можна пiдводи найняти?
- Чому не можна? - скрикнула Оришка. - I наймати не треба. Кравченко i так вiдвезе. Вiн давно на мене нападався: "Повезу я вас, тiтко, до церкви". А менi то нiколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от i добре. Недiлi дiждемо та й поїдемо. I я поїду з вами, бо коли у церквi була - i не пригадую. Та там у мене i родичi в - з родичами побачуся.
