Слава ЗСУ!

- Та перестань, чортова сорока! - скрикнув Кирило на неї. - Мов той дурень товче воду - одно своє: "Запалили! запалили!"

Кирило такий, що побiгти б i на слободу порятувати, так дворище нi на кого покинути. Двi одурiлi вiд ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче бiля малих дiтей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливiсть, ковтнувши своє, притомилися, довгi язики уже не здiймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самiй землi. Зз'є тепер гомiн людський, їх крик i гук росли, ширились. Здається, вони зрадiли, що здолали ненаситного звiра, i зразу всi загомонiли у сто язикiв, загукали у сто ротiв. То був неясний гомiн i гук, але вiн давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знiмала, що настав iнший час, час запомоги та клопоту про минуле.

- Утихло, слава богу! - зiтхнувши, сказав Кирило i пiшов з хати.

За ним слiдом почовгали Христя i Оришка. Усi троє вони зiйшли над гору i стали.

Унизу над ставом по землi купою золи i огню розкинулась чимала пожежа. Синi зайчики бiгали по нiй iз краю в край, пiдскакуючи знiчев'я угору. По лiву руч ставок миготiв своїм чорним плесом, на його холоднiй та тихiй хвилi, у його безоднiй прозоростi, наче у дзеркалi, вiдбивався червоний огонь. Здавалося, горiло i зверху землi, i зiсподу. Кругом ставка, по березi i геть поза пожежею, начiплялося люду-люду - баби, жiнки, дiти чорною стiною стояли i дивилися, як за помiччю чоловiкiв боролися двi страшнi сили - огонь з водою. А поверх усього у темному мороцi ночi пiд чорним небом вiялось, жеврiло зарево, досвiчувало робiтникам своїм червоним свiтом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.

Аж ген за пiвнiч, коли пожежа стихла i зарево згасло, змогла тiльки трохи Заспокоїтися Христя i лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчi бабинi слова до Кравченка ще в Мар'янiвцi: "Ти не регочи, бо ти в моїх руках…" I Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пiшло догори куривом… Оришка каже: "Запалено". Хто ж запалив? Кому б бiльш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим вiн винуватий? Хiба вiн ним володiє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володiє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? I крiзь сонне забуття Христина думка забiгла вперед, малює картину другої пожежi, пожежi панського дворища… Христя прокидається i, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима - огонь… Палає палац вiд гори i до низу, курiе садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регiт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя.

Блiдий свiт носився над сонною землею. Край синього неба зашарiвся, як сором'язлива дiвчина вiд вiльного парубочого слова, i пташача пiсня глухо бубонить у шибки зачинених вiкон, доноситься до неї тихим та утiшним щебетанням. Тихую радiсть почула Христя у своєму серцi. Як ясна iскорка серед темноти, зажеврiла вона на самому днi її заляканої душi, забиваючи гiркi споминки про вчорашнє. Христя мерщiй скочила з лiжка i стрибнула до вiкна, щоб дихнути пахучим ранковим повiтрям. То була даремна надiя! Не свiже повiтря її привiтало, а з гар'ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змiшаний з раннiм туманом, будив гiрку споминку. Разом стихла та тихая радiсть, що зачиналася в серцi, сумнi думки обiзвалися замiсть неї, i з ними прокинулась жiноча цiкавiсть. "Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було", - сказала вона сама собi i напрямилася в кухню, бо звiдти доносився до неї гомiн.