Слава ЗСУ!

- Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? - повертаючись, питає Одарка. - Хiба воно справдi так недобре тобi живеться? Кажи ж бо!

- О-ох! - зiтхнула важко Христя. - Що менi казати тобi? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Пiсля того разу, як побувала я у Мар'янiвцi, як своїми очима побачила своє давне, не найду собi я покою. Усi люди - як люди, у всiх е про що клопотатися, об чiм болiти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… i в мене не без його. Тiльки другi ним живуть, а я - я ночами боюся пригадати… У других воно пiд боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас роздiляє. Я - по сей бiк, воно - по другий. I видно менi його, i мане воно до себе, i хочеться менi перейти. Та от i досi тиняюся, не знаходжу переходу. I не знайду, здається, нiколи. Так i тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… - Христя зiтхнула i замовкла.

- Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалiєш, за чим шкодуєш?

- Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобi розiбрати? Добре тобi, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловiк i дiточки. А в мене? Оце шовкове ганчiр'я, що почепили на мене, щоб я другим очi скрашала? I нiхто тебе не спитає: чи до душi воно тобi, чи по серцю? Носи та тiш другого.

- Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобi шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловiка, дiтей?

- Нi, не того! Не того! -замахала руками Христя. - А того, що немає менi притулку на всьому свiтi.

- Та ти ж живеш - i дай, боже, всякому так жити - i не холодна, i не голодна, i зобута, i зодiта, - умiшалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотiла слухати i далi гукала:

- Немає нiчого рiдного, до чого б я прихилилась, що б мене привiтало, грiло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє i нiхто його не однiме вiд мене. Все чуже, i я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся вiд деревини до деревини, вiд гiлки до гiлки, де б зобачити чуже гнiздо i пересидiти в йому нiч темну… Яке дiло їй, що та невеличка пташка буде гибiти пiд листям на дощi. Аби їй було тепло i покiйно… Хiба ж це життя, Одарко? Хiба такого життя менi бажалося?

Одарка задумалася. На її бiлому та повному личку лягла глибока думка, тонкi та рiвнi брови її зсунулися докупи.

- I як подумаю про те, Одарко, - знову почала Христя, - як подумаю, то не знаю, де б i дiлася. Куди менi втекти? Де сховатися?

- Нiкуди не втечеш ти сама вiд себе, нiгде не сховаєшся, - похитуючи головою, сказада тихо Одарка.

Христю наче холодом пройняли тi слова.

- Що ж менi робити, Одарко? Як бути? - боязко замовила вона. - I чого менi досi се нiколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено менi? У нас, ти знаєш, е баба Оришка, Кирилова- жiнка. Страшна така. З першого разу вона менi вiдьмою здалася. I сни на мене такi посилала… страшнi сни! У Мар'янiвцi, як смiялися чогось, а вона i каже: "Не смiйся, не смiйся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". I з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу… Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподiяла менi се?

- Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такi очi, бувають i слова такi. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хiба не можна її вiдiслати?

- Як же її вiдiслати?

- Як? Сказала б своєму старому. Невже вiн тебе не послуха? Вiн же, кажуть, кохає тебе - душi не чує.

Христя задумалася. Пройшла скiльки ступникiв мовчки. Це ззаду щось залопотiло.

- Мамо! Мамо! - почувся крик дiтський. Одарка i Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очi грають.