Слава ЗСУ!

- А не знаєте, де вона живе?

- Не знаю. Казали, там десь на кiнцi мiста. - I горнична назвала мення хазяїна.

Христя, напившись чаю, зiбралася i пiшла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося iти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї мiста. Над яром, куди вивозили i скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дiрчавою оселею, з пузатями стiнами, кривими вiкнами i увiйшовшими у землю дверима. То i була та хата, де мала пристановище Марина.

Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улiзла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнiшою, чим зсередини. Стiни помазанi, полупанi, якiсь темнi патьоки спускалися по стiнах вiд стелi оселi аж пiд лави, павутиння цiлi гнiзда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долiвка не Зрiвняна, смiття пополам з грязюкою по кiсточки. Пiч ряба вiд чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крiзь позеленiлi шибки ледве пробивається свiт у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, i спертий дим снував по хатi, не знаходячи нiкуди виходу.

Увiйшовши прямо знадвору, Христя спершу нiчого не побачила у тiй темнотi. Не швидко вона запримiтила, що на полу коло печi в темному закапелку щось наче ворушилося.

- Здрастуйте! Хто тут у хатi?

- А кого вам треба? - почула Христя незнайомий охриплий голос.

- Чи Марина тут живе?

- Яка Марина?

- Марина. Довбниха.

- А нащо вона? - запитав той голос. - Я - Марина! - одказало, i темна постать пiдвелася з полу.

Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем i заспаними очима.

- Марино! - затаюючи зiтхання, з ляком вимовила Христя.

- Я - я Марина, - казала та, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо у вiчi.

- Марино! Не пiзнаєш мене?

- Хто ж ви такi будете? - потягаючись прямо на Христю, спитала та.

- Христi не пiзнаєш? Я - Христя!

У лице Маринi наче хто бризнув водою. Ззспанi очi широко розкрились.

- Христе! се ти? - скрикнула Марина. - Яка ж ти, i не пiзнать тебе - зовсiм панi!

- А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! - не видержала Христя.

- Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки i сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?

- Нi, я мимоїздом. Зосталася на день - на два. Сумно самiй, пiду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.

- Спасибi тобi, що не забула, - подякувала Марина. - Сiдай же, сiдай. Отам коло столу сiдай. Не бiйсь, там чисто. Вчора стерла, - додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке мiсце, щоб присiсти.

Христя присiла. У неї мороз поза спиною драв вiд тих злиднiв та убожества, яке вона тут стрiла.

- I давно ви сюди перебралися? - спитала вона.

- Та насилу тут знайшли захист у сiй пустцi, котра, гляди, колись придавить тебе навiки, та й годi. Хiба ж можна було з ним де ужитися… Скiльки ми тих квартир перемiнили. Оце переберемося. День, два - нiчого. А там як закурив - хазяїн i жене. Шукайте собi по собi. Лихо, Христе, за таким замiжжям. Коли б знала, краще з послiднiм нищим зв'язалася, нiж з ним.

- А де ж вiн тепер?

- Де? у шпиталi. В губернiю одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбiгала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, - кажуть, - жiнка - сама i вези". А на що менi його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце - мене немає дома, на базарi абощо. Вiн за платок або за спiдницю - та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обiрваний, трохи не голий, увесь труситься, очi - стовбуром, верзе таке, що й на голову не злiзе. Господи! Намучилася я з ним! - зiтхнувши, додала Марина.