Слава ЗСУ!

- Эй ты! Спишь там али околела! - хтось обiзвався. - По-барски почивать изволишь. Подь сюда.

- Се я? - спитала Христя. - Да ушь не кто - ты.

Христя пiдвелася - на дверях стояв москаль.

- Да живей, живей! Што, словно неживая? - гукав вiн на неї. Невмита, нечесана, вона як устала, так i пiшла за ним, думаючи, на яку ж се нову муку ведуть її.

Її увели у якусь здорову хату.

- Посиди здесь. Паабажди, сичас пристав выйдет.

Тодi тiльки догадалася Христя, що то вона була в чорнiй при полiцiї. I ще бiльше здивувалася, коли перед нею появився Книш.

- Ага, се ти, прачко, се ти, спiвухо? - замовив вiн. - Що ж, ти добре виспалася у моїй панськiй опочивальнi? Опочивальня добра, i м'яка, i тиха, не то що в Колiсника на перинi.

Христя, стоячи перед ним, заплакала.

- Чого ж ти плачеш? Хiба я тебе б'ю? - пронизуючи її гострим поглядом, сказав вiн. - Годi ж, годi. Перестань. Скажи краще, що ти знаєш про Колiсника. Чого вiн повiсився? Може, сама i помагала?

- Я? Я якби знала, що таке буде, то нiзащо iз дому не йшла.

- Хiба тебе дома не було? Де ж ти була? Христя розказала все, все, як було, не втаїла i того, що Проценко нашiптував їй.

Книш тiльки свиснув i заходив по хатi, позираючи скоса на Христю.

- Що ж ти тепер будеш робити? - не швидко спитав вiн пiсля того, як вона замовкла.

- Що ж менi тепер робити?

- Станеш у горничнi до Проценка?

- Чого я там у нього не бачила? Менi коли б вернули мою одежу.

- Угу. Одежу? - промугикнув Книш i знову заходив по хатi. - Ти краще зостанься у мене.

- Чого я тут зостануся? Щоб блощицi з'їли?

- Нi, не там. Не в чорнiй. А там, на моїй половинi.

- Та й що?

- Та й нiчого. I одежу вiзьмеш, i оправити тебе швидше можна. А то, знаєш, поки дiло скiнчиться, то справдi блощицi попотнуть.

У Христi голова похилилася. Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже… Що вона думала? Нi, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. I Христя так спiдлоба стрiльнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло.

- Так ти… согласна? - запинаючись, спитав Книш i, пiдiйшовши, узяв її за круглу борiдку.

Христя лукаво опустила очi.

- Ну, глянь же! Глянь на мене! - увесь тiпаючись, зашептав вiн.

- Я нiчого не їла. Менi їсти хочеться, - придавлюючи злегка своєю щокою його руку, мовила вона.

Вiн, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.

- Iванов! - гукнув.

Перед ним наче з-пiд землi вирiс москаль.

- Одведи її до мене. Та дай їй їсти. Самовар готов?

- Готов, ваше високоблагородiє! Слушаюсь, ваше вскобродiє! - i вiн повiв Христю на приставську половину.

А ввечерi Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столi. Книш раз по раз пiдливав з неї у свiй i без того темний стакан. Лице його, як жар, жеврiло, а очi, наче розпаленi углi, горiли. Вiн вiв веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щiчку. Христя пестилася, то опускала очi додолу, то стрiляла ними так, наче наскрiзь хотiла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привiтна розмова i грiли, i веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собi у чай налити, їй здалося, наче сине Колiсникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася i линула рому бiльше, чим треба.

- Що ти, злякалась чого? - спитав Книш. А вона зиркнула на його. Ухопила стакан.

- Давай пити! - скрикнула, цокнулася з ним i за одним махом не зоставила нiчого в стаканi.