Слава ЗСУ!

Стара аж потемнiла:

- А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…

- Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, - не то усмiхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.

- Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш? - повернулася Мар'я до Христi. - Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?

- У мiсто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.

- Чого? На базар?

- На базар же. Продавати он її… - жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.

- Її? - спитала, граючи очима.

- Атож! - одказав Кирило.

- Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та хорошу дiвчину правте добру цiну! - жартувала Мар'я.

Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши, напрямилася З хати.

- Куди се ти, Явдохо? - спитався Кирило.

Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'ї.

- Чого се вона така сердита? - спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сiнях.

Мар'я мотнула головою.

- Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклi - так i кипить!

- Куди ж се вона?

- Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пiшла. Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.

- От що, Мар'е, - помовчавши, обiзвався Кирило, - чи немає у вас чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.

- Я зараз.

I Мар'я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася вернутися З пляшкою.

- Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла! - хвалився Кирило, випивши одну.

- Та все ж таки - чого ви у мiсто йдете? - допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала - заплакала.

- Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, - не вгамується - иокину! - махнувши рукою, сказала Мар'я.

- От i надума таке дурне! - обiзвався Кирило. - А Сидiр же як? А хазяйство?

- Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!

- Отаке! - понуро одказав Кирило. - Нащо ж вiн тебе брав, коли другу шукати?

- Нема моєї мочi далi терпiти! - гiрко промовила Мар'я. - Нема мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що воно - не сахар…

- Та то воно забулося.

- Нi, не забулося, - глибоко зiтхнувши, одказала Мар'я. - Таке не забувається.

Помовчавши трохи, вона знову почала.

- У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно… Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута… I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була - як сир у маслi купалася… Робота моя неважка - витоплю пiч, зварю їсти, вiддам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! - аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi їй заблищали сльозами.

- Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, - зiтхнувши сказав Кирило.

- Отакою i пропаду! - одрiзала Мар'я. I всi надовго замовкли.

- А що, дiвко: сидять-сидять та й iдуть? - обiзвався нескоро Кирило, пiднiмаючись з-за столу. Христя собi встала.

- Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, - сказав Кирило.