Слава ЗСУ!

- Де се така чорногузка взялася? - пита парубок у мiщанському уборi другого, витрiщивши на неї баньки.

- З села! не бач? - одказує його товариш.

Христя мерщiй тiкає у двiр; а за нею слiдом погукування та вигукування…

- А крижаста яка! Чи бач, як вивiрчує… - I несамовитий регiт несеться улицею.

"Чужi, чужi!" -думає Христя, тiкаючи в хату. А там - тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовинi. А в селi тепер? - дiвчата гуляють, спiвають; пiдходять хлопцi, домагаються христосатись… Спiрка, жарти, регiт… Насилу дiждала вечора.

- Лягай ранiше, висипляйся, бо завтра чи i вночi доведеться спати, - каже їй хазяйка.

"О, добрi якi!" - думається їй. I про неї таки згадали, i її не забули! На другий день почалася збiрка з самого ранку. Першi прийшли близькi сусiди - пiдганяти хазяїнiв до церкви.

- Пора до божого дому! - гукали, заглядаючи в хату.

- Ще поспiємо. Заходьте! Заходьте! - запрохував Загнибiда. Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрiвав свято, як провiв перший день, що чутно по городу. Жiнки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлiбовi святому, що вiн у Олени Iванiвни завжди i пухкий i високий; розпитувалися - у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звiснi празниковi речi!

Аж ось i хазяїни зiбралися. Загнибiда нарядився у новий сукняний убiр, надiв сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу - пан паном! Олена Iванiвна одяглась у блакитне шерстяне плаття,, покрила плечi тонким кашемiровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках - золотi перснi…

- Готовi?

- Готовi.

I хазяїни, i гостi разом пiшли до церкви.

Недавно пiшли, та швидко й вертаються: у такi днi незабарна служба… Першi хазяїни уступили у двiр, а за ними - й чужi. Чоловiки, жiнки, молодi й старi; як бочки товстi, як шила тонкi; низькi - трохи не при землi; високi, як дуби гiнкi… А убори-наряди? Червонi плаття, зеленi куцини, рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi балахони, чорнi сукнянi каптани - аж у вiчi б'є! I все те суне у двiр, у хату; вiтається, зачинає розмову. По слову: десять душ - десять слiв… а то стiльки народу?.. Гомiн пiднявся у хатах, наче у жидiвськiй школi, стовпом стоїть i не вгаває, наче вода клекоче у потоках…

А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють крашанки; а над цим усiм в кiнцi столу, наче сторожi, стоять високi паски З бiлими головами, присипанi цвiтним горошком… Все так i бере очi на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тiльки спльовує.

- Кого ми ще ждемо? - спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись. - Чи так - походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося? - вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.

- Петро Лукич! Петро Лукич! - гукнув на Загнибiду крамар.

- А що?

- Пора, братику. Животи пiдвело, - мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.