Слава ЗСУ!

Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…

Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?"

Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.

- А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.

- Чого стоїш? Бiжи! - гукнула дячиха.

Христя, не знать куди i чого, побiгла.

Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жiнки мовчки хитали головами.

Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.

- Молода така, - жити б та бога хвалити - нiт же… - шептали знайомi й незнайомi.

На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:

- Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!

Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…

- Це ти сидиш? - почувся над головою знайомий голос. Христя глянула - перед нею стояв Загнибiда.

- Чуєш: тiльки слово кому - не животiтимеш! - прошептав вiн i пiшов З двору.

Христя мерщiй втекла пiд комору.

Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне - не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту - вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…

Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою, звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла - що застала?..

Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе… Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю - немає, далi - в кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж - хазяйка… Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi горять - тлiють, мов роздута жарина… "Що це з вами? недужi?" Вона тiльки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… "Не було… не було… Ох, смерть моя!" - тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона пiдняла руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула - i закрила очi… Далi Христя нiчого не пригадає… Чує гомiн людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Зємля пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла куди…