Слава ЗСУ!

- Хоч би й тиждень - все їдно!

Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.

- Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, - кидається до сонних дiтей.

- Мамо! - обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.

- А що, дочко?

- Ти казала: умерла… Хто умерла?

- А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

- Ба-бу-у-у-ся, - здивувався Миколка.

- То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму - бах! - каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.

- Бух! - одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. - Довго ще, поки буде "бух", - додала, замiшуючи галушки в макiтрi.

- Бухкай же скорiше вечерю, - сказав Карпо, - а я пiду довiдаюсь, що там робиться, - i напрямився з хати.

Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.

- Карпе! чув? - гукнула вона з сiней надвiр.

- Агов? - обiзвався той.

- Не забудь узяти там платка.

- Якого?

- Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.

- Добре, - сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть - ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло - i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.

- Дивись, дивись… Он мамина рука… Он - голова… нiс, - каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.

Та глянула - i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає - поспiшає з вечерею…

Аж ось i вечеря поспiла. I давати б - Карпа немає. Що там його додержує?

- Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, - сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i - злякана - стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо - нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.

- А що тут у вас - благополушно? - уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.

- Що ж би тут?.. Он мертва лежить, - одказав Панько, ткнувши пальцем її а пiл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася - слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… "Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха - на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю", - подумав Карпо.