Слава ЗСУ!

Сiло сонце. Легенька тiнь ночi упала на землю. Заблищали зорi в чистому небi, показався i мiсяць з-за гори - повний, червоний, неначе в банi паривсь. Сумно позирнув вiн крiзь пил та куряву на людську бiганину, на чудний гук мiста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам'яних вулицях торохтять вощики, попiд заборами снують люди, у кожнiй хатi горить свiтло; а великi будинки неначе в огнi палають: з їх розчинених вiкон ллються де спiви, де бренькiт… Почалося окреме городське життя - життя ночi… Село не знає його, бо не знає i тiї страшенної задухи, що здiймається удень з кам'яних улиць, з напечених сонцем стiн, з тiсних смердючих дворiв i що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторiй просторостi, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з рiчкою на краю, а iнодi й посерединi, - воно дише i вдень прохолодою. А вночi?.. Хоч би ставало тiї короткої лiтньої ночi на вiдпочинок пiсля денної працi, бо не вспiе заблимати свiт над землею, як уже й продираються хазяйськi очi, уже здiймаються натомленi руки на працю.

Не те у мiстi: там немає нi просторих левад, нi густих садкiв; там шматок мiсця потрiбен пiд будiвлю, котра б приносила бiльш користi, грошей, i там оселились люди не польової працi - гречкосiї та хлiбороби, а городськоi - ремiсники, купцi, крамарi, пани - воєннi й невоєннi, служащi й не служащi, жиди - в ярмулках i без ярмулок, в дорогих саєтах i в драних балахонах… Все те живе тiльки на грошi, все те купує, що потрiбно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя нiколи не вгаває: одно спить до пiвдня, друге - з пiвдня. А нiччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, - тiльки й дихнеш свiжою прохолодою, тiльки й посидиш з добрим чоловiком, перекинешся з ним живим словом, а часом i погуляєш досхочу.

Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федiр Гаврилович Книш - йому пiдручний. Вони застали тут Колiсника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькi цiни на м'ясо. Колiсник добре знає, що посуху якось i балакати не приходиться, i йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усiлись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким чаєм.

- Зовсiм обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсiм обiїдно, - бiдкався Колiсник. - Ви тiльки подумайте: вiл стоїть шiстдесят карбованцiв, а м'ясо по вiсiм копiйок фунт. Скiльки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги - добре-добре, як пудiв на п'ятнадцять, а бiльше усього тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по три карбованцi з семигривеником пуд, - п'ятнадцять нудiв - сорок вiсiм карбованцiв, недiстае дванадцять. З чого його брати? Шкура - сiм-вiсiм, хай десять карбованцiв; а два карбованцi на голову га ноги?.. От ви дивiться… Собi на убиток!

- А бач, торгуєте? - одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, вiд котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i тiльки сiрi очi заграли невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.

- Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…

- Невже по шiстдесят рублiв скот купували? - спитався знову хазяїн.

- Та добре, якщо по шiстдесят, i отож тiльки й бариша. А як тепер приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсiм з головами пропали! - бiдкався Колiсник.