Слава ЗСУ!

"Моє мiсто." від Анатолий Стрельников опубліковано 26.05.2017

Моє мiсто.

Крокуючи по щербатій бруківці рідного міста, не задумуєшся, у якому давньому місті ти живеш. А колись давно під мурами міста зібралося військо Богдана Хмельницького, ядра літали над містом, але воно не здавалося. І от батько Хмель зжалився над незламним містом, він не хотів його руйнувати, так як колись навчався у ньому і, будучи студіусом, ходив цими вузькими вуличками, батярував на ринку. А як вони потішалися, коли своєму навчителю пану Анджею підкинули велику ропуху, ото було сміху. За цей проступок Богдан із друзяками відбував покуту у кутку на колінах, а на їхні спини летіла різка за різкою. Але те було варто того, коли Мокрський зарепетував від ляку, як те дівчисько. Місто славилося своїми героями, і Богдан не хотів його руйнувати, тому він запропонував жителям відкупитися, аби задобрити татар, які були на той час у його війську і які не стримували свого бажання зруйнувати, знищити, зганьбити місто. І мешканці міста були вдячні Хмельницькому за таку милість до їхнього міста, і зібрали хто скільки зміг свого скарбу і таким чином врятували життя міста, яке продовжило процвітати, адже воно на той час знаходилося на перетині торгових шляхів. Пагорби міста славилися своїми виноградниками, а вино з них розходилося по всій Європі. Сидячи за столом і смакуючи келих вина, голова сімейства проголошував, що неодмінно слід побувати у тому місті, яке обласкано богами, бо вони, боги, подарували цьому місту свій нектар.

По цих вузьких вулицях їздили у своїх каретах австрійські цісарі із вельможами. Імператор Франц Йосиф, цей останній монарх старої школи, із задоволенням відвідував наше місто, йому подобалися не високі будинки, які ховалися у кронах каштанів, i цей постійний гамір людей, які виконували свою буденну роботу, і він не хотів нічого міняти, але вир часу невблаганно йшов вперед, стираючи старе і утворюючи нове, лише на цій щербатій бруківці старого міста час зупинився, не в силі перебороти себе, аби стерти життя та працю минулих поколінь, які вклали душу у своє місто, щоб воно виглядало зараз, як колись.

Крокуючи сьогодні по щербатій бруківці, я розглядаюся довкола, і кожного разу, відвідуючи старе місто, мені здається, що я тут вперше. Чорна кам’яниця виділяється серед інших будинків своїм темним кольором, тесаним каменем, різьбою, що зображує виноградну лозу, голови ангелів та строкатих птахів. Сьогодні тут історичний музей і при вході збереглася кам’яна лавка, на якій колись сидів охоронець, що пильнував цей будинок. Неможливо пройти повз кам’яницю Боїмів і не затриматися, милуючись архітектурним ансамблем. Каплиця має чотири стіни, які співставляються із сторонами світу. Південна сторона закрита житловим будинком, на східній стіні є два портрети: Георгій Боїм та його дружина Ядвіга, на північній зображено Богородицю та Ісуса Христа, а найбільш цікавий фасад каплиці, про який колись говорили, що це Біблія для бідних. Саме перед нею ти зупиняєшся не в змозі відвести погляд від рядків “In Virga percutien maxillam ivdicis”.

У кронах зелених каштанів шелестить листям весняний вітерець, трамвай дзеленчить проїжджаючи поруч, біля мене проходять туристи із гідом на чолі, вчувається польська, німецька, англійська мова. Ось хмаринка найшла, і полився дощик, він дрібний і не сильний, такий у народі прозвали сліпим, тому що з однієї сторони дощ іде, а з другої сонце світить. Та ось він вже минув, а в повітрі витає свіжий запах, який буває тільки після дощу, на вулиці тепло і сонячно. Так приємно і затишно буває тільки у Львові. Це моє місто — ЛЬВІВ!