Слава ЗСУ!

"Казка, що зникає" від Maryna Fydria опубліковано 13.06.2017

Ступай за мною, читаче, по бруківках Полтави. Автентичних, дореволюційних залишилось мало. Сучасний варіант різнобарвної суміші цементу та піску я не вважаю бруківкою. Але то таке.

Зовсім поруч з гамірливим центром вулиця Пилипа Орлика. Йдемо до 15 будинку. Поруч із контрастним сусідством простеньких хатинок, сучасної елітної новобудови та фешн-закладів знаходимо східний замок. Справжнісінький. Сам подивись, читачу. Це будинок полтавського підприємця Наума Бахмутського, або «будинок з мінаретом», як його кличуть місцеві. Як і в будь-якого казкового палацу, його історія оповита романтикою.

Наум Бахмутський керував будівництвом Селянського банку (нині це будівля СБУ). До процесу підійшов ощадливо. Жодна копійка не була змарнована, а споруду завершили вчасно. На зекономлені кошти і виросла окраса старого центру. У ньому мала жити дама серця Наума Бахмутського. Для неї і проектувалися оцей мінарет, арки та стрільчасті вікна. Неповторний стиль, ніжно-бежевий колір цілком у дусі романтичного модерну. Будівництво завершили в 1906 році. Існує думка, що сам Городецький приклав руку до цього шедевру. Бо надто схожий «будинок з мінаретом» на київську караїмську кенасу.

Особисто мені не відомо, чи зустрічала Наума Бахмутського його дама. Чи дивилось крізь ці вікна миле жіноче личко в очікуванні побачення. Чи ступала по цих кам’яних сходах тендітна ніжка у невагомому черевичку. Скільки сміху та музики чули ці стіни. Інтриги та любовні драми міцно замуровані, і нам зась те знати.

Але 1917 рік остаточно розвіяв романтичну казку. Наум Бахмутський емігрував до Франції, а у будинку почали розмішувати геть усе - від швейної майстерні до комунальних квартир.

Нині рік 2017. І будинок 15 на вулиці Пилипа Орлика давно не чув людського гомону. Нащадки Бахмутського приїздили, але занедбаний стан шедевру неприємно вразив та відлякав. Шкода. Цей будинок створений для романтики, сімейного щастя, а не для руйнування й забуття. Квітнева пожежа зовні не пошкодила споруду, але запустила механізм повільної смерті «будинку з мінаретом». Життя йде в швидкому темпі. Навіть не вальсу, а якогось джайву чи брейк-дансу. Давно по полтавських вуличках не прогулюються панночки в капелюшках. Та і казкових палаців для коханих не будують.

Але я вірю та неймовірно хочу, щоб до дверної ручки будинку торкнулась жіноча ручка. Щоб усередині знову запахло парфумами, на сходах лунали дзвінкі щасливі голоси, а не потріскували пропалені дошки перекриття.

Можливо, якби будинок мав голос, він би заплакав. Чи затужив, мов старий франт, який бачив кращі часи. Але він мовчить. Та дивиться темними очицями на круговерть сучасної Полтави XXI століття. Поруч ростуть новобудови, відкривають кафе, ресторани. Закохуються, працюють, виховують дітей, обідають в годинну перерву, укладають угоди. Живуть. А він помирає. Поруч з нами. Тихо та безповоротно. Один інвестор мав намір відкрити тут міні-готель. Але передумав. Мов би місця малувато під парковку, та й будівля занедбана. Махнув рукою і знайшов кращий об’єкт для інвестиції. Шкода. Ліпше тут жили б туристи, гості міста. Уявіть собі: медовий місяць закоханих наповнює все навколо любов’ю та легкістю. В середині проводяться романтичні фотосесії, а стіни трепетно спостерігають за зворушливими освідченнями та пропозиціями руки і серця. Він же був створений саме для цього. Побудований хай і не для дружини, але для коханої.

Будь-який варіант був би в стократ краще, ніж те, що маємо зараз: тиша, пустка, биті вікна. Пожежа (чомусь думаю, що буде ще не одна) та байдужість до казки, що зникає у центрі міста.

Ваш коментар буде першим!