Слава ЗСУ!

"Марусині послання" від Тетяна Гладиш опубліковано 28.06.2017

МАРУСИНІ ПОСЛАННЯ

Маруся бовтала босими ногами воду, сидячи на дерев’яному містку. Вона не відала, що говориться на прощання. Не уявляла, як висловити біль, котрий крамсав зараз її душу. Людина, яку знала все життя, з якою разом зростала, їде назавжди. І плювати хочеться на обіцянки часто дзвонити і писати. Як можуть розмови на відстані замінити присутність Макса? З ним вона завжди могла бути собою, дівчинкою- підлітком, що лазить по деревам, об’їдається по самі вуха солодкою шовковицею, регоче на всю вулицю через дурнуватий жарт… І він її приймав такою. Не висміював. Не критикував. Не вчив жити. Хоч і на два роки старший.

Макс завжди був у її житті. Хлопець із сусіднього двору. Друг її дитячих забав. Захисник перед тими, хто хотів образити. Влітку ці двоє часто ходили до річки, щоб покупатися або пожбурляти камінчики у воду. Ось і тепер вони сиділи на містку біля Дніпра. Мовчки дивилися на широке плесо могутньої ріки.

Те, що Макс переїздить до іншої країни, стало відомо давно. Підготовка до цього тривала не один місяць. Він саме закінчував школу. Його батьки вирішили перебратися на Захід, аби забезпечити сина європейською освітою, аби дати йому майбутнє. Бо що ловити у цій країні, говорили вони. Що чекає тут на наших дітей? Тепер настала мить прощатися. Через кілька годин Максів поїзд відбуває з Херсону. - Я подзвоню, як приїду, - промовив він.

Маруся набурмосено хитнула головою. Літнє сонце заплуталося в її русявих косах і лоскотало обличчя. Але навіть його ласкаві проміння віддавалися для неї болем. А після Максового від’їзду полили безперервні дощі. Вікно її кімнати виходило на вже колишнє подвір’я друга. Воно стояло сіре від зливи. І порожнє. Як серце дівчини. Отак по-дощовому літо добігло кінця і перейшло в ранню осінь. На Марусю чекала школа. Як же здивувалася новоспечена десятикласниця, коли першого вересня не дорахувалася майже третини однокласників. Багато-хто мігрував закордон. Таке враження, ніби всі тікали з міста, як із потопаючого судна. Так, на сході країни йшла війна. Так, час від часу вибухали чутки про те, що на Херсон скоро нападуть загарбники. Але поки-що милість Божа не полишила місто, все було спокійно. Тому відсутність багатьох шкільних приятелів вразила дівчину. Вона побачила, що спорожніло не тільки сусідське подвір’я, а й ціле місто входило в осінь після раптових розтавань і втеч.

Одного теплого дня, коли дерева вже запалювалися золотом, а у повітрі літали нитки павутиння, Маруся відправилася до бабусі в село, що знаходилося неподалік Херсона. Вона купила для старенької хурми й бананів, сіла на автобус і рушила знайомою дорогою.

Бабуся Ганна вже чекала на онуку. Напекла свіженьких пиріжків, заварила трав’яного чаю.

- Нарешті добралася до своєї бабці, - примовляла, зустрічаючи дівча біля хвіртки.

- Усе навчання, рідненька, - пояснювала дівчина. – Стільки задають додому. Тільки й робиш, що увесь час сидиш за книжками.

- А що Макс? – поцікавилася Ганна. – Пише тобі?

Маруся похнюпилась, але відповіла:

- У вересні отримала від нього листа. А ще дзвонив кілька разів. У нього там зараз нові клопоти в університеті.

- А то ж як, - похитала головою бабця, - чужа країна, чужа мова, чужі люди.

- Та він ніби не скаржиться.

- Так то воно так. Але своя земля завжди ближче до серця.

- Нічого. Влаштується, - махнула рукою дівчина.

Вона сиділа на бабусиній кухні, із задоволенням наминаючи рум’яні пиріжки. Бабуся й онука ще говорили про навчання, про справи Марусиних батьків. А потім Ганна несподівано сказала:

- Слухай, котику, я тут днями перебирала у шафі і наткнулася на старі фотоальбоми. Хочеш подивитися?

Очі дівчини заблищали. Вона дуже любила старі фото і ще з дитинства пам’ятала, що у бабусі їх було багато.

- Чи знаєш ти, чи ні, але твій дідусь захоплювався фотознімками, тому в альбомах їх збереглася ціла купа, - вела далі старенька.

Після чаю й пиріжків вони перебралися до світлої просторої кімнати, посеред якої стояв стіл, накритий вишитою скатертиною. На ньому Ганна розклала декілька альбомів, що від часу трохи зносилися і потьмяніли, але продовжували зберігати в собі багатство розмаїтих зображень.

Маруся в солодкому передчутті взяла перший альбом, всілася на дивані поруч бабусі, і вони почали гортати дідусеві фотоархіви. Перед ними сторінка за сторінкою відкривалися чорно-білі пейзажі. Хоч і не сучасні кольорові зображення, але була в них і професійна чіткість, і вдала композиція, і цікавий сюжет. А головне – теплота. Стало зрозумілим, що дідусь робив фотографії з любов’ю і старанням, намагаючись донести те, що відчував сам, коли милувався сільськими вулицями, на яких гралися дітлахи, чи пінистими хвилями Чорного моря, над яким кружляла чайка, чи Херсонським центральним проспектом, на якому в ті часи ще не було такої запруженості автівками.

- А ось подивись, - вигукнула Ганна, вказуючи пальцем на чергове фото, - маяк на острові Джарилгач. Твій дідусь дуже любив це місце.

- А де це? – запитала онука.

- Неподалік від Скадовська, - пояснила старенька. – Дідусь інколи їздив туди, щоб познімати дику природу острова. Він взагалі чимало мандрував Херсонщиною в пошуках гарних кадрів. Умів вибирати місця. Потім він сидів у своїй темній майстерні і проявляв негативи. Коли знімок вдавався, ходив цілий день усміхнений і щасливий. Дивно, що бабця не розповідала цього раніше. Чоловік у неї помер рано. Тому Маруся небагато знала про його захоплення. Просто чула, що був помішаний на фотографії. Але дівчина навіть гадки не мала, що це виливалося в такі красиві роботи. А зараз наче новий світ розкрився перед нею. Світ молодості її діда, в якому він знаходив стільки дивовижного, красивого. Світ південного краю України, який, виявляється, такий різноманітний і живописний. Сама дівчинка мало де бувала раніше. Тільки зрідка покидала Херсон, щоб навідати бабусю.

Після перегляду старих альбомів її серце сповнилося чимось новим і свіжим. Гордістю за дідусеве вміння. А ще – за красу рідної землі. Маруся до цього й не задумувалася про те, що земля, на якій живе, може бути такою гарною. Навіть не знала, що можна милуватися знайомими міськими вуличками, високим очеретом у Дніпрових водах, грою сонця у кронах дерев, як це робив її дід. Додому вона поверталася не тільки з гостинцем від турботливої бабці, а й з новим рішенням продовжити роботу свого дідуся. На дворі ХХІ століття. Цифрові технології процвітають. Тому ніщо не завадить взяти вдома фотоапарат і почати знімати. Хіба що лінь може стати на заваді. Але Марусині думки переливалися новими ідеями, які їй не терпілося втілити в життя. Вже наступного дня після шкільних уроків дівчина, озброївшись фотокамерою, вирушила до міського парку. Їй таланило. Дерева стояли жовтаво-вогнисті. Сонце пронизувало їх світлом. Кадр за кадром Маруся збирала осінню красу парку до картки пам’яті. Потім пройшлася херсонськими вулицями, фотографуючи будинки, людей, машини. Дивовижно, але такі знайомі досі речі раптом набули для неї нових барв, нового значення. Вона поглянула на них не очима заклопотаної школярки, а очима художника. А художники, як відомо, завжди бачать глибше.

Ввечері Маруся роздивлялася свіжі знімки на моніторі ноутбука. Щось їй вдалося краще, щось гірше. А декілька кадрів, взагалі, змусили замилуватися ними. - Мамо, а поглянь-но сюди, - гукнула дівчина.

Матуся деякий час роздивлялася зображення, а потім тепло промовила: - Красиво, доню. У тебе щось є від таланту твого діда.

Ці слова ще більше окрилили Марусю. Вона вже й зовсім не розлучалася з фотоапаратом. Брала його в школу, вгості до подружок чи й просто йдучи до магазину. Адже будь-якої миті їй міг трапитися цікавий сюжет. Тоді дівчина поспішала закарбувати його.

Нове захоплення допомогло їй позбуватися сумних думок після від’їзду Макса. Звісно, вона сумувала без нього. Але тепер в її житті з’явилася нова справа, і в тому дівчина знаходила втіху. Якось вона зняла старий горіх, що ріс на подвір’ї її друга, і відправила йому з листом. Через деякий час отримала відповідь. Хлопець писав, як сумує за рідною домівкою і за їхніми іграми, і за тим, як Маруся вибиралася ледь не на саму верхівку високого дерева і гукала на весь світ: «Я – переможець!» Непрохана сльоза скотилася Марусиним обличчям при читанні цих рядків. Макс тужив за Україною. Усвідомлення цього зігріло дівоче серце. Значить, він залишається тим самим синьооким херсонським хлопцем, якого вона знала все життя.

Проте до неї продовжували долітати чутки про те, що то одна, то інша родина мігрувала. Це ніби стало модним напрямком – збирати свої речі і прямувати на захід, аби шукати кращої долі. Та чи знайдете ви її в чужій стороні? Марусі хотілося, щоб люди бачили в рідному місті те, що віднедавна побачила вона. Його неповторність, рідність, теплоту. Почули історію, яку воно вже кілька сотень літ розповідало їм у своїх будівлях. Але вони не чули і не бачили. Як же можна відрити людські очі? Як передати їм гордість за достоїнство батьківської землі? Коли не могла заснути, дівчина міркувала над цим. Вона бажала донести те, що нещодавно відкрилося їй. Одного вечора в голову прийшла думка роздруковувати фотографії міста і дарувати їх херсонцям. Ідея здалася трохи божевільною. Адже роздрукувати фото можливо. Але як роздавати їх незнайомим людям? Не можна ж стояти посеред вулиці і тикати фотокартки перехожим, наче якісь рекламні флаєри. Ні, її місто заслуговує на більшу винахідливість. Та тільки на яку? Зранку в школі вона поділилася своїми думками з Лесею, своєю однокласницею, яка підтримувала Марусине фотозахоплення і була у захваті ледь не від кожного фото.

- Це буде непросто зробити, але ми щось вигадаємо, - заспокоїла її подруга. А на наступній перерві вже задоволено вигукувала:

- Придумала! Придумала! Марусю, в мене є ідейка!

Леся запропонувала складати фотографії в яскраві конверти і залишати їх в людних місцях. На паркових лавках, на столиках кафе.

Дівчата згребли всі кишенькові гроші і роздрукували кілька знімків. На одному з них зображувалася набережна Дніпра. На іншому – осінній сквер. А ще – обласний драмтеатр, постамент закоханим у вигляді серця. На зворотній стороні подруги акуратно вивели адреси цих місць. Потім Марусі прийшла в голову ще одна блискуча думка, і вона дописала: «Пишаємося тобою, Херсоне!» Такі надписи з’явилися на звороті кожної фотокартки.

Залишилася черга за конвертами. Для них школярки обрали яскравий папір з малюнками повітряних кульок і, заклеївши конверт, перев’язали його атласною стрічкою.

- Так буде святковіше. Ніхто не втримається, щоб не відкрити, - захоплювалася Леся. Потім дівчата пішли у весняний парк і приклеїли скотчем конверти на різних лавках. Причаївшись поодаль, вони чекали, доки на їхні послання хтось зверне увагу. Подруги завмирали від хвилювання, спостерігаючи за перехожими. Та дуже скоро кольорові конверти кинулися в очі тим, хто прогулювався затишними алеями. Перший, із набережною, відкрила молода жінка, що гуляла з маленьким синочком. Обережно відклеївши конверт і знявши стрічку, вона витягла на світ Божий фотографію. Кілька секунд молода жінка подивовано дивилася на зображення. А потім обернула його і прочитала слова. На її устах заграла посмішка.

- Дивись, що мама знайшла. Ми вчора гуляли з тобою в цьому місці, - показала вона фото своєму малюкові. А потім акуратно опустила його до кишені пальто.

Інші роботи також знайшли адресатів. І дівчата продовжували забирати роздруковані кадри з салону і розсилати їх містом. Це стало їхньою таємницею. Вони вірили, що роблять важливе для міста. Для його мешканців. Розсилаюсь маленькі скарби рідного краю в мініатюрі. Навіть взимку, коли сніг не давав розгорнути їхню діяльність на вулиці, вони примудрилися опускати конверти в поштові скриньки херсонців.

Нехай комусь їхнє захоплення видасться наївним і дитячим. Навіть якщо воно не змінить рішень людей поїхати якнайдалі. Але принаймні зображення подарують приємність тим, хто залишається, викличуть усмішку, а може, гляди, й змусять пишатися Херсоном.

Маруся вже не могла дочекатися весняних канікул, на які батьки пообіцяли звозити її в заповідник Асканія-Нова. Скільки чудових знімків вона наробить там! Адже гордитися можна не тільки містом, а й усією Херсонщиною. Просто як її дідусь. Дівчина вже смакувала майбутню поїздку, розкинувшись на ліжку у своїй кімнаті, коли зайшла мама і протягнула їй конверт.

- Лист від Макса, - прокоментувала вона.

Донька, дочекавшись, аби матуся вийшла, нетерпляче розкрила лист. З подивом дістала фото Дніпра з містком, де вони з Максом часто гралися, в якому пізнала свою роботу. На звороті її ж почерком було виведено: «Пишаємося тобою, Херсоне!», а під ним – Максовим почерком: «Поглянь, що потрапило мені в руки у цьому далекому місті. Твої послання розлетілися по світу :)».

Оце так! Маруся навіть не чекала, що фотознімки залетять так далеко! В конверті ще невеликий бежевий аркушик, на якому було написано: «Чекай. Скоро повернуся».

Дівчина міцно притисла папірчик до грудей, потім поцілувала і схвильовано прошепотіла:

- Повертайся, Максе, повертайся, друже.

© Тетяна Гладиш

Ваш коментар буде першим!