Слава ЗСУ!

"Харків’янка у вишиванці та тітонька «Яка різниця». " - оповідання від Анастасія Шкоп опубліковано 12.09.2022

Тітонька «Яка різниця» не припиняє заявлятись. Вона думає, що вона нікому не заважає, та, втім, догоджати її короткозорості в мене бажання нема. Тож одного разу і кажу я їй:

— Якою спілкуватися мовою, навіть якщо можеш говорити то так, то сяк — це не основа проблеми. Основа проблеми — який культурний простір ти "відвідуєш". Чи ви не бачите, що нам з року в рік закидається? Що треба преклонити коліно і зняти шляпу перед "руським міром", бо Україна, буцімто, не має культури, не має елементарно потрібного культурного простору для життя. І під натиском такого наративу звідусюди, багато хто приймає це як факт. Але, от, не користуючись українською мовою — ви перевіряли? Серед пісень, літератури, ютуберів, вистав, фільмів, які ви поважаєте, відсоток українських може бути суттєво збільшений, якщо ви реально будете намагатись слухати та дивитись українське. Бо ваш культурний простір цього потребуватиме, це стане його запорукою. Варто усвідомити, сучасні українські літературні твори, а класика і поготів —це перлини, і нам носити намисто з них гордо. 

Сир у мишоловці російської пропаганди — це велич. Вона пропонується «споживачам культури» за причетність. Але хто сказав, що свою культуру варто любити тільки якщо вона найвеличніша в світі?! Провідна роль величі — це парадигма. А парадигми є і інші! Цілком варто ставити, все ж таки, на самоідентифікацію, самобутність, справедливість, філософію добробуту та життя, а не на нібито велич культури та держави, побудованої на крові та взагалі при попранні людських цінностей. Тож сенс не в тому, щоб ганятися за росією та переплюнути. Краще зосередимось не на формі, а на змісті.

Хай там як, а Україна має гідних виконавців, креативних письменників, режисерів, музикантів, цікаві фільми, ютуб-контент тощо. І, що важливо, вони не є "аналогами" чогось десь. Це рішуче неповторно! Так, не "всесоюзні", пропаганда їх не піарила. Але ж і пройшли часи "одного гребінця". Та, зрештою, є і немало відомих нам усім, а також за кордоном. 

З іншого боку, літературу та творчість зарубіжних — англійських, європейських та ін. — митців ніхто не забороняє теж мати в фокусі.

Щоб якось укласти минуле в голові, власне, я, важливі для мене музичні, літературні та інші твори, на яких я виросла, і які, як не крути, російські, тепер усвідомлюю для себе як ІНОЗЕМНІ твори. Відповідно змінюється і ще одна парадигма, бо вважалось це, якось, "нашим", але це була... пастка! І маєш тоді нове бачення СВОЄЇ культури та місця її відносно (зокрема, саме цього) іноземного наробку. Дякувати Богові, і творів української культури було завжди немало в моєму житті, варто тепер їх частку збільшувати.

От добре б кожний з нас для себе усвідомив, що зручний окупантський наратив "та як же вам без нас жити, у України ж і почитати нічого, і послухати, і подивитись, тож українці — не те щоб і народ, а Україна — не те щоб і держава" нам вживляють тому, що ми готові не вірити в свою культуру самі, бо, поки російськомовні, ми нею майже не користуємося. А повіримо ми в неї (хто ще не повірив) — коли звернемо на неї свої очі та вуха (хто ще не звернув); коли усвідомимо, що десятиліттями її розстрілювали та писали російською і, зрештою, вкрали; коли зрозуміємо, що попит формує пропозицію, тобто без попиту не міг весь цей час йти адекватний розвиток. Але ми відкриваємо очі помалу. Ми хочемо українського культурного простору. Ми, коли україномовні, жадаємо його розвитку і розвінчування штучних наративів висельників. 

Тітонька засовалася на стільці. Знітилася. Я продовжила тихо:

 — Як на мене, називайте всілякі причини, чому людині важко перейти на українську мову, але не кажіть "Яка різниця?" Різниця є.

Ваш коментар буде першим!