Слава ЗСУ!

Сонце сiдало. Непривiтний жовтогарячий свiт миготiв по хатi, слався по полупаних стiнах, по неметенiй долiвцi, мов зарево близької пожежi освiчувало усе те. Чорною марою стирчала над вiкном у тому сяйвi Маринина постать. Вона все далi та далi хилилася над столом, мов що важке нагинало її закустрану голову… Це зразу - як припаде до столу, як заридає!

- Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.

- Чула-бо, Марино! Угамуйся… Перестань та розкажи, що це з тобою? А то - пiду… їй-богу, зараз пiду!.. - допитувалась i разом стращала Христя.

Марина пiдвела голову, звела на Христю заплаканi очi… Так дивиться мала дитина на матiр, коли та посвариться чого. Марина прохала своєї подруги не йти вiд неї, не кидати її. Здавалося, вона казала ними: глянь, подивися на сi сльози! Хiба вони дурно ллються? Лихо моє тяжке розливає їх!.. Пiдожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душi, i я тобi все розкажу, все повiдаю… Не кидай же мене!

Христя пiдiйшла до подруги i почала її утiшати. Вона перебирала всяку всячину i з свого життя, i з життя других. вгадала лро село, про дiвчат, хлопцiв i, згадуючи, пiдбирала найвеселiшi, найутiшнiшi випадки. Рiч її лилася, як той струмочок, пересипана та перевита смiшними жартiвливими вигадками. Якби то перед нею була давня Марина - реготалися б вони i не переставали з тих смiшних вигадок. А то Марина, слухаючи, тiльки перестала плакати та коли-не-коли розкривала зцiпленi уста, щоб усмiхнутися… Даремне силкування! Та усмiшка була така гiрка, така неутiшна, що жаль наскрiзь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.

Смеркалося. Жовтий свiт меркнув, тухнув, крився темнотою. З глухих куткiв хати, з-пiд поду i вiд печi виступали померки i окривали її якимсь смутком.

Христя кинулася йти додому.

- Пiдожди, - прохала Марина. - Посидь ще трохи. Панiв немає дома, нiкого немає. Бач - я сама… Хочеш, поставимо самовар, чаю нап'ємося.

- Так менi страшно буде однiй вертатися.

- Я проведу.

- Ну-ну!

I Христя знову осiлася. Марина вийшла в сiни наставляти самовар. Христя зосталася сама i, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усiх бокiв, з усiх країв виходила чорна темнота i все бiльше та дужче зступалася. Хата здалася Христi великим льохом, а не людським житвом. "I як вони живуть отута?" - думала Христя, почуваючи страх, що крався до неї з-за спини… Це чує - скрипнули дверi, щось рипучими чобiтьми пройшлося сiньми i назад вертає. Зиову дверi зачинились i вiдчинились.

- Для кого то самовар? - питає наче десь чуваний голос. Мовчання.

- Марино! ти сердишся? Дурна! - бубонить той же голос, i знову чоботи зарипiли, дверi стукнули.

Через хвилину увiйшла Марина.

- Хто то балакав з тобою? - питає Христя.

- А то ж вiн! - почала Марина, та й не доказала.

- Хто вiн?

- Дурисвiт!

- Та кажи внятнiше. Я нiчого не розберу.

- Ну - волоцюга, п'янюга! Щоб вiн, собачий син, з кругу спився!

- Та хто такий з кругу спився? - здвигнувши плечима, питає Христя.

- Панич! - аж скрикнула Марина.

- То се ти його так че тиш? За вiщо се так?

- Я ще йому не те зроблю, п'янюзi смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тiльки займе мене, проклятий!

- Та за що ти клянеш його так?

- Вiн дума, йому пройде се - дурити, з ума зводити? Вiн дума, як одежу забрав, то я не пiду? Наплюю йому тричi серед голови та й пiду! Хай наживе другу таку дурку! - розпалившись, желiпала Марина.

- Так то все правда?.. - уголос вимовила Христя свою думку.

- Усе правда!.. Все правда! - зозла скрикнула Марина i заскреготала зубами. - Та вже ж i на моїй колись вулицi буде свято! - додала вона, скрутнувши головою; засвiтила свiтло i пiшла довiдатись до самовара.