Слава ЗСУ!

- Ви, тiтко, настановите завтра за мене самовар, як я вiдпрошуся до Марини? - запитала вона.

- А що? довiдатися хочеш?

- Та так… Намисто вiднесу.

- Неси!.. - нехотя одказала та.

Остання частина того дня i весь вечiр пробiгли якось непримiтне. Панич же перед вечором пiшов з дому; пани зачинилися у горницях, Мар'я мерщiй побралася на пiч, а Христя збиралася на завтра: окрiп на голову грiла, одежу нову пiдбирала. Заклопоталася довго. Уже й пани полягали, уже й панич вернувся, - чогось наче сердитий, - а вона все поралась… Пiзно лягла, зразу Заснула i проспала до самого свiту.

У недiлю пiсля обiду почала прохатись у панi.

- Чи пустите мене, баринько, на сьогоднi?

- Куди? - здивувалася та. Христя сказала.

- Йди, йди… Ти ж не надовго?

- Та хоч i на всю нiч! - усмiхнувшись, одказала за неї Мар'я.

Панi зареготалася й пiшла собi у горницi, а Христя надулася… "На всю нiч! -думалося їй. - Хiба я така, як вона, що пiду на всю нiч?" -сердилась Христя, збираючись до Марини.

Сонце, вибившися з-за хмар, що бiльш тижня держали його в неволi, перед заходом висвiтило. Кругом хмари, синi, як печiнка або запечена кров, натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-пiд їх те огненне коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи увесь мир своїм червоним свiтом. Дощовi калюжi здавалися вiд його озерами кровi; повiтря горiло червоним полум'ям. Якимсь сумним та непривiтним здавалося все пiд тим кривавим свiтом; почувалося, наче що страшне десь скоїлося або повинно скоїтись. Христя, поспiшаючи до Марини, знову почула, що туга почина пiдкрадатися до неї, злегка щипає за серце, на душi засновується смуток, важкi думки окривають голову.

У великiй, непривiтнiй кухнi, освiченiй жовтим сонячним заходом, неметенiй i немазанiй, застала вона Марину одним одну. Нерозчiсана, у старiм заяложенiм уборi сидiла вона бiля вiкна, край столу, пiдперши свою закустрану голову рукою. По її похмурому обличчi снувала туга, по її очах видно було, що вона недавно плакала.

- Марино! - скрикнула Христя. - Що це ти? У людей свято, а ти такою неохайною! Чого ж се ти? Мерщiй збирайся та ходiм, поки сонце свiте - походимо, людей побачимо, менi город покажеш.

- Найшла час - он яка твань на вулицi! - якось сумно одказала Марина.

- То твань посерединi, а на примостках людей багато гуляє.

- I вже! - махнувши рукою, одказала Марина. - Хай гуляють!

- А ти? Чого се ти така? Хiба, не дай, боже, що лихе лучилось? Може, вiд матерi недобрi вiстi… нездужа?.. умерла?.. - одгадуе Христя. Марина помовчала i, випускаючи з очей сльози, промовила:

- Краще б, якби умерла!

- Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?

Марина мовчала.

- Може, того, що люди брешуть? Боїшся, щоб не дiйшло, бува, до матерi?

- Що ж вони брешуть? - тихо спитала Марина.

- Кажуть таке… тьфу! Я б їм язика одрiзала, щоб не брехали!.. Кажуть - либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати! - гаряче засипала Христя.

- Хай вигадують!.. - зiтхнувши важко, одказала Марина. На який час обидвi помовкли.

- Я тобi твое намисто принесла, - почала знову Христя. - На! - i, витягнувши з кишенi, положила перед Мариною на столi.

Та глянула - i якась хижа iскра зажеврiла у її похмурих очах.

- Яке воно моє? Хай йому чорт! Хай вiн подавиться ним! - скрикнула Марина, кидаючи намисто аж до порога.

Христя здивувалася. Вона нiколи не бачила Марини такої сердитої та непривiтної. Збиралась до неї погуляти, побалакати; а шо застала?.. Серце у Христi ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати i, похнюпившись, одiйшла вiд Марини i одсторонь сiла.