Слава ЗСУ!

Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщiй вискочила вiд нього, їй полегшало, як вона опинилася одна в кухнi: невiдомий сором не пече її, нiчий догляд не мутить її думок.

Як попив вiн чай i пiшов на службу - їй зовсiм стало легко, наче пройшла хмара, що тьмарила сонце, i воно висв.iтило. Тому й щоденнi клопоти допомогли. Мар'я з панею турбувалися бiля печi, а вона - прибиранням та вимiтанням горниць себе заклопотала. Де там уже про що iнше думати, як роботи повнi руки? Вона мухою лiтала, щоб усюди поспiти. А в його хатi як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося де й порошини; переставляла скiльки разiв всяку всячину, щоб вона якнайкрасивiше стояла, найпоказнiше видавала; i подушки на його лiжковi перебивала, - мов надутi, лежали вони, не видаючи нiде нi зморщечки, нi складочки, - пухкi та високi!

"Як звернеться додому та подивиться, що так всюди чисто та гарно, хай догадається: хто то до того своїх рук докладав!" - подумала вона, легенько зiтхнувши.

Зовсiм вона себе чує i покiйною, i щасливою. Життя до неї усмiхається, манить до себе якимсь невiдомим чаром, тягне несподiваними надiями. Все, що її давило та смуток будило, - зникло; все пройшло-минулося; нiхто нiчого не добачив, нiхто нiчого не дiзнався; то тiльки розполоханi думки її страхали… А жаркi поцiлунки горять на її обличчi, гарячi обiйми грiють її серце, тихим щастям пiдкидається воно у її грудях, їй так стало весело, що вона б заспiвала, якби нiкого не було дома. Та вона таки й не видержала. Картоплi у хатi не стало, треба було побiгти до погреба. Якраз на той час вона налучилася у кухню i мерщiй сама похопилася… Ще тюпаючи до погреба, вона завела пiсню, а як опинилася у його темнiй самотнi, то так розпустила свiй голос - аж луна знялася! Високо та тонко вiн дзвоне об боки та стелю глухої я.ми i, не маючи простору, щоб розiйтися, все дужчає та мiцнiшає. Аж вiдляски йдуть! аж оселя гуде та гогоче! - а вона спiває. Пiсня мов сама ллється З душi, голос не знає натуги й утоми- рiвний, тонкий та високий!

Цiлий день до обiду була вона весела та рада. I вiн з паном прийшов - давала обiдати i не соромилась його, як ранком. Ненароком кидала на його очима, i дивно, що тепер тiльки вона добачила те, чого ранiше не примiчала… Якi у його очi яснi! якi брови чорнi! i борода невеличка - як шовк пухкий, та так личить до його обличчя! I його поступ, i його погляд - все то таке невимовне чарiвне та хороше, так i тягне до його, так i вабить її серце!

Вiддавши панам обiд, вони з Мар'ею сiли за свiй. її так i пiдмиває говорити! Балакала б, здається, без кiнця i без краю. Тiльки Мар'я чогось не туди гне; сумна, надута, наче сердиться.

- Чи не бачили де, тiтко, Марини? - веселенько запитала Христя, згадавши, що та як покинула своє намисто, то й досi не приходить.

- Марини? - перепитала Мар'я. - Та й носишся ти з своєю Мариною! Я думала, що вона справдi путня дiвка, аж вона - чортзна-що! - неласкаве додала Мар'я.

- Як саме? - здивувалася Христя.

- Так! Он - на содержанiе йде!

- На яке содержанiє! Куди?

- Панич один на село бере до себе.

- Наймається, чи що? - не розумiючи, допитується Христя.

- Наймається ж… з паничем спати, - усмiхаючись, одказала Мар'я. Христя похнюпилася: нiчого було далi допитуватися… А Мар'я дивиться на неї та зозла єхидно регоче. "Та й недобра ж ся Мар'я яка! I чого вона така злюча до всiх стала? З того часу, як розплювалася з своїм москалем, вона нi за кого доброго слова не скаже: хто що не змеле - вона зразу перехопе, та ще й вiд себе наддасть! - думала Христя, пригадуючи, як би їй самiй навiдатися до Марини. - Сьогоднi субота, а завтра недiля… свято… Чи не пiти б? Справдi, пiти! Вона трохи пам'ятає те дворище, де живе Марина: як ходила на базар, то бачила… Ранiше управлюся, пiду завидна, - утраплю!" I Христя почала навсправжки клопотатися.