Слава ЗСУ!

- Та нехай їй всячина. Вона така страшна, що я її аж боюся.

- Боятися її нiчого. Та й слухати не треба. Люди кажуть, що вона вiдьма, а по-моему - з ума вижила, та й годi…

- Вона одна на все дворище?

- Нi, з чоловiком.

- Та з жiнок - одна?

- Одна.

- Яз нею однiєю не буду. їй-богу - я її боюся.

- Боятимешся - вiзьмеш з слободи дiвчину, - сказав Колiсник, позiхаючи. - Оже менi щось спати хочеться, - додав, ще раз зiхнувши.

- З дороги. Перебився. Мене всю мов хто хитає.

- Коли б самовар давала мерщiй - та й спати. Завтра вже повидному обдивимося. Прости, господи, i помилуй! - утретє зiтхнувши i хрестячи рота, сказав Колiсник.

Самовар не забарився поспiти, не забарилася Христя i чаю заварить. Колiсник пiсля чаю мерщiй пiшов у кiмнату спати, Христя зосталася у свiтлицi сама. Вона начала обдивлятися своє гнiздо.

Свiтлиця - висока простора хата, рiвно вибiлена; шестеро вiкон, по двоє у кожнiй стiнi, видно, гаразд освiчували її удень. Тепер вони всi повiдчиненi, i вечiрня прохолода з темнотою ночi уривалася в хату, не зовсiм ясно освiчену лойовою свiчкою. У передньому кутку божниця, коло неї стiл, всюди пiд стiнами плетенi стульцi. За грубою, що виходе з кiмнати в свiтлицю, пiд глухою стiною, стоїть лiжко з пухкими перинами, з бiлими подушками. Вiд столу, де Христя сидiла, воно тiльки-тiльки манячило з-за груби. "А справдi, гарна хата, весела", - подумала вона i кинула погляд на дверi, що вели з сiней у свiтлицю. Вони були розчиненi, чорна прогалина їх, як сажа, чорнiла. При нагорiлiй свiчцi Христi здалося, наче в тiй темнiй сутанинi щось ворушиться сiре.

- Хто то? - скрикнула вона i схопилася.

- Се я, панночко! - обiзвалася Оришка уже бiля неї. - Здякалися? - усмiхаючись своєю чорною прогалиною замiсть рота, попитала вона, заглядаючи Христi у самi очi.

- Се ви, бабусю. А я думала - чужий хто, - одходячи з жаху, одказала Христя.

- Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там i менi чайку зосталося? Люблю я чайок, - торохтiла вона, зазираючи бiльше носом, нiж очима, у розчинений чайник.

- Є, є там чай. Берiть, бабусю, та й пийте. Оце вам i сахар. Стара ухопила однiєю рукою самовар i, поставивши його пiд плече, другою потяглася за сахаром. Христi здалося - то не рука людська, то жаб'яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострi. Загарбавши своїми кiгтями чимало грудок, вона зникла у темнотi сiней. Не вспiла Христя перевести духа, як Оришка знову бiля неї, бере чайник, стакани.

- Може, вам переслати постельку? - питає, усмiхаючись.

- Спасибi, бабусю. Не треба. Я вже сама. Оришка повернулася йти.

- I нiчого не треба?

- Нiчого, бабусю. Iдiть спать, i я зараз ляжу.

- Гаразд. Тiльки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не рiзала. Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, - i, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по головi вдарив, свiт перед очима потемнiв, i тiльки одна iскорка десь далеко-далеко жеврiла. У тому мороцi, їй здається, стоїть бiля неї невеличка дiвчинка, личенько як кулачок, а очi як зiрочки, i так вона смiється до неї ними приятно. Христя скрикнула, i знову замiсть дiвчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.

- А що, бачила, яка я баба? Не зовiть же мене бабусею, зовiть мене Ориною, як покiйник пан звав.

Христя незчулася, коли вона i з хати вийшла, так перелякалася. "О господи! Вона справжня вiдьма", - промовила, приходячи в себе. I мерщiй кинулася, позачиняла й позащiпала вiкна, зачинила дверi з сiней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокiйна, з похолодiлою душею, вона хутко роздiлася, вихопила коц з-пiд подушок, дмухнула на свiтло i мерщiй стрибнула на лiжко, покрившись коцом з головою.